кодухі й приємні сумніви і гостро відчував, що все було і що нічим його не змінити. Та потім сумніви й софізми вертались: вони дозволяли мені спекатись думки про минуле. Люде ж так охоче вірять тому, що їм подобається… І хоч десь під сподом душі ще тревала свідомість, що це — брехня, я, проте, вперто їй віддавався, як віддаються всяким радісним мріям.
Тепер я думаю, що без цього самообдурювання одужав би я і не так швидко, і не так цілковито.
ВЕРНЕР старанно ухиляв од мене всякі вражіння, котрі могли б «ушкодити» моє здоровля. Він не дозволяв мені заходити до себе в саму лікарню, і з усіх душевнохорих, що там були, я міг бачити лише тих безнадійно одурілих і дегенератів, котрі ходили на волі і працювали на полі, в гайку й саді; а тут мені не було нічого цікавого: я дуже не люблю всього безнадійного, всього непотрібного й засудженого. Мені кортіло подивитись на гострих хорих, саме на тих, що ще можуть одужати, особливо ж на мелянхоліків та веселих маніякальних. Вернер обіцяв, що сам мені їх покаже, коли я вже досить добре одужаю, — але ж усе зволікав та й зволікав. Так мені й не довелося їх побачити.
Ще старанніше силкувався Вернер ізолювати мене від усього політичного життя мого краю. Він, напевне, гадав, що хороба моя виникла не з чого іншого, як з тяжких вражінь революції; йому й на думку не спадало, що я весь час був од краю одірваний і навіть не міг знати, що там робилося. Це повне незнання він поясняв собі простісіньким забуттям, за котре я мусив дякувати своій хоробі, і вважав, що воно дуже мені корисне. І він не лиш сам нічого мені про всі ці справи не оповідав, але й заборонив це робити і моїм доглядачам. А в цілому його помешкані не було ані жадної газети, ні жадної книжки з місячників за останні роки: все це він ховав у себе в кабінеті, у лікарні. Я мусив був жити на політично дикому острові.
