КОЛИ я став більше думати про оточення, мені схотілося довідатись, чи знає Вернер і два інших товариші, що зо мною було і що я зробив. Я спитався у Вернера, хто привіз мене до лікарні. Він відповів, що я приїхав з двома невідомими йому молодими людьми, котрі не могли оповісти йому про мою хоробу нічого цікавого. Вони сказали, що випадково зустріли мене в столиці цілковито хорого, що знали мене ще до революції, коли чули од мене про доктора Вернера, чому й вирішили звернутись саме до нього. Вони од'їхали того ж таки дня. На Вернера вони справили вражіння людей певних, котрим не було підстави не вірити. Сам же він випустив мене з очей вже за кілька літ перед цим і ні від кого не міг дістати жадної звістки за мене.
Я хотів росповісти Вернерові історію мого вбивства, але це видавалось мені дуже тяжкою справою через заплутаність її і безліч таких подробиць, котрі кожній безсторонній людині могли б видатися занадто чудними. Я пояснив свою замороку Вернерові і від нього почув несподівану відповідь:
— Буде найкраще, коли ви не станете мені зараз оповідати нічого. Це не пособить вашому одужуванню. Сперечатися з вами я, звичайно не буду, але й історії вашій, однаково, не повірю. Ви занедужали на мелянхолію, в котрій люде цілком щиро приписують собі вигадані злочинства, а їхня пам'ять, пристосовуючись до їхнього верзіння, витворює фальшиві спогади. Але ж і ви мені теж не повірите, доки не одужаєте, а тому — краще одікласти ваше оповідання на потім.
Коли б ця розмова відбулася за кілька місяців до того, я, безперечно, побачив би в словах Вернера, найбільше до себе недовірря й призирство. Але тепер, коли моя душа шукала відпочинку й заспокоєння, я поставився до справи цілком інакше. Мені приємно було думати, що про моє злочинство товариші не знають і що про сам факт його ще можна законно сумніватися. Я став думати про це менше й рідче.
