помітніший, ніж у марсіянців; але ж для мене все це було однаковісінько.
Доктор Вернер, як і марсіянські його колеги, мене майже не лікував — інколи лишень давав сонного, піклувався ж найперше про те, щоб було мені зручно й спокійно. Що-ранку й що-вечора він заходив до мене після ванни, котру зготовляли мені мої пестовливі товариші; але ж заходив він лише на хвилину і обмежувався запитанням, чи мені, часом, чого не потрібно. Я ж за довгі місяці хороби зовсім одвик балакати і або одповідав йому лишень одне «ні», абож і зовсім не одповідав нічого. Але його уважливість мене зворушувала, а в той же час я уважав, що ніяк не вартий такого відношення і мушу йому про це заявити. Нарешті мені пощастило скупчити сили до тої міри, щоб сказати йому, що я душогув і зрадця, і що через мене загине все людство. Він не заперечив мені, тілько посміхнувся і після того став навідуватись частій.
Поволі зміна оточення почала справляти свій доброчинний вплив. Біль слабше тиснув мені серце, нудьга блідла, думки рухливішали, колорит їхній світлішав. Я почав виходити з кімнат, гуляти по саду і в сумежному гайку. Хтось із товаришів повсякчас був поблизу; це була не так приємна річ, але я розумів, що не можна ж, справді, душогуба пускати самого гуляти собі на волі; іноді я й починав з ними розмовляти, — на пусті теми, звичайно.
Була рання весна і відродження життя навкруги вже не загострювало моїх болючих спогадів; слухаючи щебетання пташок, я навіть до певної міри журливо заспокоювався на думці, що вони лишаться й житимуть, що на загин засуджено одних лишень людей. Раз якось біля гайка зустрів мене слабоумний хорий, що йшов із заступом працювати на поле. Він негайно ж мені представився, надзвичайно гордовито — у нього була манія величности — видаючи себе за урядника. Це, певне, була найвища влада, яку він знав за час життя на волі. Вперше за час моєї хороби я несамохіть засміявся. Я почував батьківщину навкруги себе і, як Антей, підживляв себе — правда, дуже повільно, новими силами од рідної землі.
