я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зо своєї нерухомости, щоб постанову здійснити.
Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався поміркувати, про що я буду з ним говорити, але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.
Вступивши до великої залі обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні.» Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряв струменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.
Мене завели до кабінету і я всів до кріселка проти столу до писання. В кабінеті повно було ріжних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч мене стояв якийсь невеличкий струмент на важкому металічному стативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але ж спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і перше, одубіння. Тільки в грудях, вкупі з навиклою вже нудьгою, стукалося якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скілько часу.
Аж ось у коридорі залупала важка хода і до кімнати вступив Стерні зо своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:
— Чим можу вам бути в пригоді?
Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, як на не живу річ. Він ледве помітно повів плечима і вичікуюче росташувався в кріслі.
— Чоловік Нетті… - нарешті вимовив я через силу, напів свідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.
— Я був Нетті чоловіком. — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.
