конечність… кілька міліонів людських зародків… знищення земного людства… занедужав тяжкою дуже хоробою…» Але не було ні звязку, ні висновків. Іноді ввижалося знищення людства як доконаний факт, але у невиразній, абстрактній формі. Біль у сердці зростав і народжувалася думка, що це я завинив тому знищенні. На короткий час виринала свідомість, що нічого цього ще нема та ще ж, може, й не буде. Біль однак не минався, а думка знову повільно плела своє: «Всі загинуть… і Ганна Миколаївна… і робітник Івась… і Нетті… ні, Нетті лишиться: вона марсіянка… а всі загинуть… і не буде жорстокости, бо не буде страждань… так, це обіцяв Стерні… а всі загинуть, бо я був хорий… значить — винуватий.» Клапті важких думок коцюбли й дубіли і лишалися в свідомості, холодні й нерухомі. І час ніби спинювався разом з ними.
Це було верзіння, тяжке, безперервне, безпомічне. Привидів навколо мене не було. Був один чорний привид у моїй душі, але ж він був — усе. І кінця йому бути не могло, бо спинився час.
Виникала думка про самовбивство і поволі снувалася в голові, але не заповнювала свідомости. Самовбивство давалося і марним, і нудним: хиба ж могло воно спинити цей чорний біль, що був усе? Не було віри в самовбивство, бо не було віри в своє існування. Була нудьга, холод, нависне все, а а моє «я» зникало в ньому як щось непомітне, мізерне, безмежно мале. «Мене» не було.
Хвилинами моє самопочуття ставало таким нестерпучим, що виникало непереможне бажання кидатись коло себе на все живе й мертве, бити, руйнувати, нищити все без сліду. Але я ще розумів, що це було б безглуздям, дитячими вередями; я зціплював зуби й утримувався.
Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомости і нерухомо там спинювалася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «треба побачитись зо Стерні.» Навіщо, з шейх мотивів бачитися — я не міг би цього сказати. Була тільки міцна певність, що
