— життя незрівняно більш гармонійне в його невпинному безмежному розвиткові.
(Після промови Стерні настає глибока тиша. Її перериває Менні, запрохуючи висловитися тих, хто не поділяє думок промовника. Слово бере Нетті).
«СВІТОВЕ життя єдине», так сказав Стерні. І що ж він нам порадив?
Знищити, вигубити до ноги цілий своєрідний тип цього життя, тип, котрого потім ми ніколи не зможемо вже ні відновити, ні замінити.
Сотні міліонів років жила прекрасна плянета, жила своїм особливим життям, не таким, як інші… І ось з її потужних стихій почала організовуватись свідомість. Сходячи в лютій і тяжкій боротьбі з низчих щаблів на вищі, вона, нарешті, прибрала близьких, рідних нам людських форм. Але ці форми не такі, як у нас. В них одбилась і скупчилась історія іншої природи, інакшої боротьби; під ними приховано іншу стихійність, в них замкнено інші противенства, інші можливости розвитку. Надійшла доба, коли вперше може відбутися сполука двох великих ліній життя. Скільки нової ріжноманітности, яка вища гармонія мусить виникнути з цієї сполуки! Нам же кажуть: світове життя єдине, а тому нам треба не сполучувати, а… руйнувати його.
Коли Стерні зазначав, до якої міри людство Землі, його історія, його звичаї, його психологія не подібні до наших, він спростовував свою ідею майже краще, ніж можу це я зробити. Коли б вони цілковито були подібні до нас, крім хиба ступня розвитку, коли б вони були тим, чим були наші предки за доби нашого капіталізму, тоді зо Стерні можна було б і погодитись. Нижчим ступенем варто пожертвувати для вищого, слабосилими ради дужих. Але ж люде Землі не такі, вони не тільки лишень слабші й нижчі за нас культурою, — вони інші ніж ми, і тому, усовуючи їх, ми лишень механічно заповнимо собою ту порожнечу, котру утворимо в царстві форм життя.
