— А то ж, — відповіла Нелла.
— Але ж ви, здається, казали, що остаточний розрив зо Стерні стався після смерти Лєтти?
— Так. Вам цього не зрозуміти?
— Ні, я розумію вас. Я лишень не знав цього.
В цю хвилину нас перебили. З якоюсь дитиною трапилася нервна пригода і Неллу негайно покликали до неї. На кілька хвилин я лишився сам. Голова мені трохи кружляла і я почував себе так чудно, що жадними словами не міг би цього переказати. Що, власне сталося? Та ж нічого особливого. Нетті була вільною людиною, та так і поводилася. Лєтта був їй чоловіком? Я завжди поважав його і був би до нього однаково гаряче прихильним, коли б він навіть і не жертвував своїм життям за мене. Нетті була дружиною двом своїм товаришам одночасно? Але ж я завжди гадав, що одношлюбство у нас пливе лишень з наших економічних умов, що обмежують і путають людину на кожнім кроці; тут же цих умов не було, а були як раз інші, що не творили жадних утиснень для особистого почуття і особистих звязків. Звідки ж бралися трівожна приголомшеність і незрозумілий біль, од котрих мені хотілося чи кричати, чи сміятися? Чи може я не вмію почувати так, як думаю? Здається, так. А мої стосунки до Енно? Де ж моя логіка? І що таке сам я? От безглузде почуття!
Ба ні, ось іще що… Чому Нетті не казала мені всього цього? І скілько є ще таємниць і обманів навкруги мене? А скількох їх ще дожидати в майбутньому? Ні, знову неправда! Обману тут не було. Була таємниця. Та ж хиба в такому випадкові таємниця не обман?
Ці думки виром гасали в моїй голові, коли двері прочинилися і до кімнати повернулась Нелла. Вона, певне, побачила на мому обличчю, як мені було тяжко, бо в її тоні, коли вона звернулася до мене, вже не було тої сухости й суворости.
— Розуміється, — сказала вона, — тяжко призвикати до цілком чужих життєвих відносин і до звичаїв іншого світу, не мавши з ним кревного звязку. Ви перемогли вже багато перешкод, — упораєтесь і з цією. Нетті в вас вірить
