Сторінка:А. Богданов. Червона зоря. 1922.pdf/115

Ця сторінка вичитана

себе, що могла взяти на себе вигляд веселого хлопчика поета, котрого я знав на етеронефі.

В нову експедицію Енно не поїхала, боячись знову надто звикнути до присутности Менні. Але трівога за його долю не залишала її в її самотності: вона надто добре знала небезпечність подорожі. Довгими зимовими вечорами наші думки й розмови повсякчас верталися все до тої ж однієї точки Всесвіту: туди, де під промінням великого сонця, під подихом пекучого вітру найдорожчі для нас обох істоти з гарячковою енергією провадили свою титанічно сміливу роботу. Нас глибоко зближувала ця єдність думки й настрою. Енно стала мені більше, ніж сестрою.

Якось само собою, без пориву й боротьби, наше зближення довело нас і до любовного звязку. Незміно лагідна й добра, Енно не ухилялася від нього, хоч і не прагнула його сама. Вона лишень вирішила не мати од мене дітей… Був одлиск лагідного смутку в її ласках, — ласках ніжної дружби, що все дозволяє…

А зима, як і перше, віяла над нами своїми холодними блідими крильма, — довга марсіянська зима без одлиг, бурь і хуртовин, спокійна й нерухома, як смерть. І у нас обидвох не було бажання летіти на південь, де в цей час гріло сонце і повна життя природа розгортала свої пишні шати. Енно не хотіла цієї природи, що надто мало пасувала до її настрою, я ж уникав нових людей і нового оточення, бо звикання до нього вимагало нової, зайвої праці й утоми, а я й так надто повільно посувався до своєї мети. Чудною й нереальною була наша дружба́-любов серед царства зими, клопоту й вичікування…

V. У Нелли

ЕННО ще замолоду була найближчою подругою Нетті і багато мені про неї оповідала. В одній з наших розмов моє ухо вразила така комбінація імен Нетті й Стерні, що видалася мені трохи дивною. Коли я руба поставив питання, Енно спочатку замислилась і ніби навіть зніяковіла, а потім відповіла: