Сторінка:А. Богданов. Червона зоря. 1922.pdf/112

Ця сторінка вичитана

Мене не лише дивувала, а подеколи просто й обурювала їхня чудна здатність, ані на крихітку не спускаючи очей зі свого діла, помічати все, що твориться навкруги. Їхнє піклування викликало в мені не так вдячність, як досаду й раздратовання: у мене розворушувалося таке почуття, ніби вони повсякчас слідкують за моїми вчинками… Це трівожне почуття ще збільшувало мою неуважливість і псувало мені роботу.

Тепер, коли по упливі чималого часу я уважно й уже безстороннє пригадую все оце, я бачу, що я ставився тоді до марсіянців не так; як слід було. Цілком так само запопадливо, — може, тільки не так часто, — мої товариші на фабриці пособляли і одне одному. Я зовсім не був предметом якогось виключного догляду і контролі, як мені те тоді видавалося. Я сам, — людина індивідуалістичного світу, — несвідомо й несамохіть відокремлював себе од решти і хоробливо приймав до серця людську добрість і товариські послуги, за котрі — як то думалося мені, людині товарного світу — мені нічим було заплатити.

IV. Енно

МИНУЛАСЯ й довга осінь. Малосніжна й холодна зима запанувала в наших краях — середніх широтах північної частини плянети. Маленьке сонце зовсім не гріло, та й світило теж слабше. Природа позбулася яскравих барв, зблідла і посуворішала. Холод залазив у серце, на душі зростали сумніви і моральна самотність заброди з іншого світу ставала все прикрішою.

Занудьгувавши, вирядився я до Енно, з котрою вже давно не бачився. Вона зустріла мене як близького й рідного — ніби яскравий промінь недавнього минулого перетнув холод зими і присмерки турбот. Потім я помітив, що й сама вона була якась бліда і ніби стомлена, чи чимсь намучена: прихований сум визирав зза її поведінки й розмови. Нам було про що побалакати проміж себе і кілька годин минулося для мене так непомітно й гарно, як ще не траплялося мені з самого від'їзду Нетті.