плянети, і він там потрібний як експерт. Менні керував цими зборами, але ні він, ні Нетті швидко їхати не лагодилися і це мене дуже тішило.
— А ви самі часом не думаєте вертатись додому? — спитав мене Нетті і в його тоні помітив я занепокоєння.
— Та я ж іще нічого не встиг зробити, — відповів я.
Обличчя Нетті заясніло.
— Ви помиляєтесь, ви зробили багато… навіть і цією відповіддю, — заперечив він.
Тут я відчув якийсь натяк на щось таке, чого я ще не знав, але що стосувалося до мене.
— А чи не можу й я піти на одну з цих нарад? — спитав я.
— Ні за що! — рішуче заявив Нетті. — Крім повного відпочинку, котрий вам потрібен, вам треба ще цілі місяці уникати всього, що має безпосередній звязок з початком вашої хороби.
Я не сперечався. Мені було так приємно відпочивати, що мій обов'язок перед людством поплив кудись далеку Мене тільки все дужче турбували чудні думки про Нетті.
Одного вечора стояв я біля вікна, дивився на потемнілу внизу таємничу червону «зелень» парку і вона видавалася мені прекрасною і не було в ній нічого чужого мому серцю. Тут хтось постукав у двері і я зразу відчув, що це Нетті. Він зайшов своєю швидкою, легкою ходою і, посміхаючись, простяг мені руку — старе земне привітання, котре йому подобалось. Я радісно стиснув йому з такою енергією, що його дужим пучкам стало прикро.
— Ну, я бачу, що моїй ролі лікаря — край, — сміючись сказав він. — А проте, я мушу вас іще раз добре роспитати, щоб це твердо встановити.
Він допитував мене, а я безглуздо відповідав йому, не знати чого зніяковівши, і читав прихований сміх в глибині його великих, великих очей. Нарешті я не витерпів:
— Поясніть мені, чому це мене так тягне до вас? Чому я так неймовірно радий вас бачити?
— Швидче всього тому, гадаю, що я лікував вас і ви несвідомо переносите на мене радість одужання. А може бути й… ще одно… саме те, що я… жінка…
