Після привиду Ганни Миколаївни я, розуміється, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — то спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.
Нетті явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зо мною сталося, він з журливим докором поглянув на Менні.
ХОЧ лікував мене сам Нетті, а хороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсности, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене дуже мало, ледви даючи себе помітити.
Мені чудно згадувати про своє тодішнє відношення до галюцинацій: хоч десятки раз мені доводилося переконуватись, що вони не суть реальність, проте кожного разу, коли вони являлись, я якось забував це: навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речи. Розуміння ж їхньої нереальности приходило лишень після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.
Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жадних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька день йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:
— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хороба ще довго йтиме своєю ходою.
