з вжитку авто, а така двоколка тільки й годиться на те, щоб виїздити в ній на прогулку парковими доріжками на березі Евону, а такі береги мають такий самісінький вигляд, як береги другого Евону — в Стретфорді. Але в той день, коли я хотів зробити більшу прогулку, я винайняв авто. Я пішов простісінько на те місце, де стояли авто на катедральному сквері, і зайшов у розмову з одним із тих шоферів, що тут чекали. Це був юнак з типічним квадратовим черепом, що якимсь чудом виростає в усіх синів новозеляндських поселенців, звідки б не походили їхні батьки. Він був, як і годиться цьому новому типові, масивний і трішки вайлуватий, мав темне волосся й густі брови; під шкіряною курткою був на ньому міщанський важний одяг, хоч трішки старомодний і провінціяльний; це був собі справді простісінький молодий робітник з Нової Зеляндії і називався він Джім. Те, що я знаю ім'я цього шофера і він знає моє, саме й є та історія, що я хочу розповісти.
Джім їздив звичайним фордівським автомобілем, що так чудесно пристосовується до кепських доріг Нової Зеляндії. Я не сів у середину, але назовні, на сидінні поруч шофера, щоб по дорозі вивідати в нього, як називаються гори та місцевості. Я хотів зазнайомитися із славнозвісною гірською доро-
