Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/177

— Е уру, — починає вона, наслідуючи флейту:

„Е уру е уру кі куракурарангі
Е уру кі вараурангі, каріа ау е на-ту,
Каріа ау е пату кіа таріа ату
Те хау-тауа і а Мару, ка пату аї ау:
Кіа оті, кіа оті то коекое ахоруа…

— Ні, цього перекласти не можна, докторе. Але тут є своє значіння, це не безглузде сполучення слів; це повний текст, що його виспівує маорійська флейта, слово за словом. І сміло може Тутанекай кликати своєю флейтою: Гінемоа! Може хочете послухати пісні, що її нині знає ще кожен маорієць? Це пісня про Гінемоа, як вона сидить уночі під зоряним небом і через озеро, від Мокойя, викликає флейту Тутанекай…

„Гінемоа“ починає співати Рангі, спочатку не цілком поважно, але пізніше з захопленням:

Гінемоа! Гінемоа! О, флейто, над водою! Ах, флейта кличе, кличе знову, А серце тужить за тобою, Тутанекаї мене зве Любов свою зве над водою, Я чую — звуки пливуть у піні, Коли зростають вечірні тіні.

Гінемоа! Гінемоа! — Флейта квилить над водою. Гінемоа! Гінемоа! — Лунає ехо давніх снів, Тутанекаї зве мене І серце самітнє стогне Гінемоа! Гінемоа! — Лунає снів минулих ехо[1].

— Оце та пісня, — каже Рангі. — Що-вечора сидить молодий Тутанекай на високому

1. В перекладі М. Йогансена.