— Добре, — каже Рангі, — але дайте мені насамперед цигарку!
Сідаємо, назовні від різьбленої брами, на краю глибокого закрута дороги, під вкритим білими квітками кущем манука, що його білі називають чайним деревом, хоч це не дерево і хоч на ньому не росте чай. В кущі повно птахів і ні на хвилину не припиняється їхній спів, свист, туркіт і дзвінке щебетання тоненьких голосів.
Отак сидимо ми тут, Рангі і я, за плечима па, а перед нами мрякою вповита пекельна долина гейзерів і сірчаних боліт. Саме південь, у листопаді, цеб-то з новозеляндському травні; там, далеко, глибоко під нами бачимо озеро Роторуа, а всередині величезної блискучої улоговини підіймається темний скелястий острів Мокоя.
— На цьому острові, — каже маорійська дівчина Рангі й кидає геть свою цигарку і зразу стає якась цілком чужа, якась поганка, — на цьому острові мешкав Тутанекай. Його мати була Рангі Уру: її перший чоловік був Вакауе-Каїпапа, предок покоління Нгатівакауе; але вона втекла від нього з вождем Туваретао, що від нього походять Те Геукеу і Нгатітуваретоа…
— Годі бо, — стримую я, — перестаньте вже з тими довгими назвами!
