переходить безпосередньо на щирість. — Якщо я колись вийду заміж, то мій чоловік буде „рангатіра“, шляхетної крови маорієць, нащадок полінезійських вождів, що на пам'ять знатиме всіх своїх предків аж до весляра в тому великому воєнному кану, що перевезло наших перших предків з гарячих островів до Аотеароа, цього краю Довгих Білих Хмар.
— Я переконаний в тому, панно Рангі, що ваші найстарші предки були зразкові людоїди… Ні, ви не ображайтесь, адже ви дуже добре знаєте, що вони їли людей і хіба ви гадаєте, що я щось маю проти?
Вона перебиває мене. Тема таки досить болюча.
— Встаньте, ходімо, я вам покажу найцікавішу різьбу.
Тепер вона цілком провідниця і навіть не дає сісти туристові там, де йому хотілось би. В мені пробуджується гемонський інстинкт оглядати знамениті речі, слухняно йду я за нею, недалеко, тільки до огорожі, що нею обведено кільканадцять будинків па і розкішно різьблені запасні комори старих і мертвих маорійських князів.
Огорожу па, з високих гострокінчастих палів, майстерно прив'язаних до вздовж покладених балків міцним прядивом з листя
