далеко — блискуче дзеркало великого моря і на середині високий скелястий острів. А навколо чути сотні голосів захованих пташок, що ніде так не співають, як тут, у Новій Зеляндії. Це все втішає мене; я чую, що я втік з цієї страшної долини кипучого потока, від жаху клекітливих грязьких вулканів, раптових вибухів гейзерів; між мною і клекотом цього пекла простягалась подвійна огорожа з гострокінчастих палів, і старовинні боги стоять на варті цієї огорожі, татуйоване дерев'яне обличчя з великими блискучими черепаховими очима повернувши в безодню. Я відчуваю справжній спокій цього священного замку. Бо ми сидимо тут, в укріпленій маорійській „па“, на великому вигоні старинного села, де ніхто вже не мешкає, того села, що його показують тільки туристам, які приходять сюди відвідати гарячі джерела Роторуа; а переді мною підіймається у величній своїй красі Варе Вакаїро, Різьблений Будинок, з майже елінським святинним портиком, з різьбленими стоянами, стовпами та балками.
— Рангі, — кажу я, — будьте людиною. Забудьте, що ви маєте білому туристові показувати оцей вулканічний водяний цирк тільки тому, що ви провідник. Я не хочу дивитися, як скаче великий гейзер, мені байдуже
