Але лихо тоді, коли кита не було видно, лихо човнам і воякам у них!
Иноді, оповідають діди, що пам'ятають ще часи Аотеароа, „Острова ясних хмар“, що тепер називається Новою Зеляндією, иноді зникав білий кит і не з'являвся у водах маорійського краю; тоді знав увесь народ на островах, що буде лихо, нечуване, страшне.
Ніхто не може сказати, чи старі маорійські легенди дійсно щось знали про рідкого білого кита, що на Куковім шляху провадив своє веселе життя, чи, може, за своєю забобонною звичкою, тубільці тільки сплутали модерну історію про кита Пелоруса Джека із старшими традиціями свого племени; певно те, що Пелоруса Джека шанували маорійці, як якусь вищу істоту, і певно жодний член цього, колись такого дикого канібальського племени не допустився б такого суворого вчинку, як один білий турист 1893 p.: він узяв з собою на борт пароплава „Пінгвін“, що ним він їхав з Нельсону до Велінгтону, рушницю і, коли Пелорус Джек виринув із води по-свойому приязно привітати корабель, всадив той безсердий чоловік китові свій набій у його товсте м'ясо так, що хвилі з червоною кров'ю змішались, і покалічений велетень, болюче скорчившись, зник. Треба на честь добрих новозеляндців сказати,