Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/145

Цю сторінку схвалено

Але коли овець стало багато, безліч, тоді прийшов „пакега“ з маленьким сірничком, у січні, коли літня спека висушує навіть болото, і з димом пустив ліс, такий великий, мов спадщина якого князя, чудесний, чарівний кущ, зарослий мохом і папороттю і повний птаства; а потім на тому місці виросла трава для овець.

Але один „пакега“ сказав: „У моїй батьківщині їдять паштети з кріликів; напишу я до Сідней, щоб вислали мені пару добрих породистих кріликів“.

І милувався він, як вискакували його породисті крілики з саду, а що не було тут хижого звіра їх розплодилося безліч, що й дівати нікуди…

Коли кріликів стало дуже багато, перестали білі в Новій Зеляндії любити паштети з кріликів, перестали любити все, що хоча б здалека схоже було на кріликів. Бо крілики общіпували траву, ту, що на ній мали пастися вівці, та й справді трішки за багато розвелося тих кріликів у країні ясних хмар, сказати б, так на кілька десять мільйонів штук більше, ніж треба.

Сказав один білий „пакега“: „Тут уже, мабуть, не поможуть ні рушниці, ні пастки. Ця країна винна в тому, що нема тут хижого звіра, що нема гадюк“.