вилітали, поводились цілком, як ластівки, снували низько над землею, коли мав бути дощ. Це мусили вони робити в Новій Зеляндії дуже часто. Вони неслися, висиджували й годували своїх писклят, тих перших ластівок, що взагалі вилупилися з яйця в Новій Зеляндії, і щебетали й були собі цілком нормальні англійські ластівки, так що тепер фармерові та його дружині вже нічого більше не бракувало.
Тимчасом, звичайно, настало літо й померк у лісі золотий полиск коваї, зате яскравочервоними квітками спалахнули рата, а потім прийшла осінь, і фармер гордів, що англійські кущі в його саду встановленим порядком обсипаються, як це годиться солідним англійським кущам, хоч, звичайно, цей чужоземний і через те трішки підозрілий новозеляндський праліс зеленів собі й далі. Та проте надходила таки зима; в травні вже добре кидалося у вічі, що настала глибока осінь, та пора року, коли європейські ластівки летять у вирій.
А потім полетіли й ті ластівки, що гніздилися під червоним піддашшям фармеровим. Фармер бачив, як вони летять собі геть, усі, старі ластівки, ті, що їх він виписав з Есекс, і молоді, перші місцеві новозеляндські ластівки. Фармер дивився на цю гурму й усміхався: „до побачення на весні!“ Але його жінка перелякалася:
