неї, варта того, щоб зробити маленьку подоріж до антиподів. Це один з тих небагатьох, справді великих спогадів, що їх так мало виносить мандрівник із своєї кругосвітньої подорожи; порівняти її можна хіба з тими небагатьма чудесами світу, як от Тадж Магаль[1], Омарова мечеть, Партенон, великий кеніон Колорадський…
Ніколи не забуду я цього повороту крізь нічні кущі, де то тут, то там заспана пташка виводить свою скалю. А над усім цим небо, справжнє небо, з тими зорями, що на них я ніколи не можу глянути, не згадавши печери Ваїтомо. А, може, й ці зорі, ці таємничі зорі безмежної вселенної є не що инше, як гарні страхіття, що чигають, глибоко закинувши свої невидимі полапки в космос, щоб спіймати й поглинути, що тільки може злетіти вгору з глибини, до того блакитного світла, що, здається, обіцяє блаженство й красу, а насправді є не що инше, як по-зрадницьки насторожена остання смерть?
