Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/135

Ця сторінка вичитана

Слухайте, слухайте-бо: як тільки ці банальні голоси назвали це чудо його йменням, воно зникло. Сяйво цих підземних зір раптом гасне, наче хтось покрутив електричного ґудзика, тільки слабе мигтіння залишається, світить, мов порохня. Ці зорі під землею не виносять людського голосу, не виносять жодної банальности туристів. Вистачить тихенько сказати: чудесно! — і зникає чудо, тратять свою силу чари. Ах, яка велична боязкість і непорочність цієї переливчастої ночи! Ах, які чудові спогади про ту оксамитно-чорну, зорями мережану тишу…

В цій печері Ваїтомо, над тихою річкою, що крізь мальовничо зарослі кам'яні ворота під землю ховається, живе таємнича істота, що її ніде більше на світі нема: Bolitophila luminosa. Це світляк, але не те, що наш світляк, він з нашими червоними світляками навіть не споріднений. Пізніш я освітив звичайною лямпою шматок цього підземного неба й побачив, що на вапнистих скелях осіла липка маса, безформний шматок желятини. Це лялечка маленької комахи, що сама трохи світить, але не дуже. Сотні тисяч таких лялечок болітофілі налипло на цій скелі, над підземною рікою або на кам'яних бурульбашках, і з кожної такої лялечки звисають просто вниз довгі сірі нитки. Вони не мають