Коли провідник, мов привид великий у блакитнозеленому сяйві цих зоряних вогнів, тягне помалу вперед наш чорний тихий човен, мені здається, що я божеволію, що я вже збожеволів і залишусь таким. Я вже не знаю, чи небо вгорі, чи підо мною, бо з таємничої глибини води вилискують такі самісінькі зорі. Помалу втихомирюється шалений танок вражінь, і я можу вже спостерігати. Ні, ми справді не на вільному просторі, а в глибокій печері. Ті ялинки, що звисають із стелі — це, звичайно, сталактити, ілюміновані чудовими зорями цього підземелля…
А потім бачу над собою инше світло крізь фантастичні гострі вуса велетенських папоротників, що загородили вхід до печери. Тут пливе ріка Ваїтомо під землю. Ваїтомо означає: вода, що зникає. Коли гляну назад себе — бачу зорі в глибині, магічно у воді відбиті, а гляну вперед, угору — бачу справжнє нічне небо, справжні зорі вселенної і, присягаюсь вам, в них менше краси, менше таємниці та й менше їх взагалі, ніж цих підземних сузір…
Тут дві австралійські місес просто таки не можуть уже витримати. Одна, та що в пенсне, каже: „Delightful!“ (розкішно:) — „Wonderful!“ (чудово) — відповідає її приятелька. І раптом…