Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/132

Цю сторінку схвалено

Ми заходимо у велику, суху печеру, де в глибині лежить густіша темрява, наче шовкова завіса. Провідник, глянувши на нас з усмішкою, повною обіцянки, просить нас поставити наші лямпи на землю і проголошує коротку промову: „Мої дами й панове! Ви побачите тепер одно з великих чудес світу! Ви побачите його, коли не говоритимете ні слова, коли ви не будете ні перешіптуватися, ні кашляти, ні робити галасу руками та ногами. Це чудо зникне, коли хоч один з вас скаже: чудесно!.. Прошу за мною. Сюди, вниз. Увага, кілька східців. Я не можу вам ближче присвітити. Це моє останнє слово, що я вам кажу…“

Він зникає в печерному коридорі, що провадить униз. Ми за ним, східцями. Якесь чуття підказує мені, що коридор не йде глибоко, потім чую, як лагідно, спокійно дзюрчить вода й бачу перед собою густочорний блиск, щось наче гладко одшліхтовану ніч. Усі ми стоїмо, затаївши дух; це вроді тієї глибокої підземної тишини, де нічий ще звук не пролунав. А тепер, коли очі знову пробують дивитися, схоплюють вони легесеньке сяйво мигтячого світла. Я бачу вже, що не тільки стою на березі підземної річки, де, вимигуючи тихесенько, пливе вода, але що тут навіть є човен, хмурий, мов човен Харона.