Я у Ваїтомо, на північному острові Нової Зеляндії, в самотньому урядовому готелі, що його конче треба було відвідати заради славнозвісних печер. Перед полуднем провадять мене з цілою гурмою австралійських місес до печери Руакурі, де я нудьгую; а з полудня печера Арануї вгонить мене прямо таки в розпач. Це польові, лісові, лугові печери, умебльовані сталактитами й сталагмітами; як і раніш можна було сподіватися, є тут і „катедральна“ і „тронна заля“ і „завіса“, усе це викапане з вапнистого каменя. Хіба була де-небудь печера без „завіси“ або без „катедральної“? Далі є тут заля фей, органи, не забудьмо за органи, є тут дві маорійські жінки, що звисають із стелі, з маленькими дітьми за плечима, і одна одній витирають носи, є тут два голуби, що цілуються, а на одному місці на стіні навіть ім'я пана Сміта з Денедін[1], що навіть тут увіковічив себе олівцем. Я маю таке вражіння,
Сторінка:Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. 1929.pdf/130
Цю сторінку схвалено
ЗОРІ ПІД ЗЕМЛЕЮ