досі такі місцевості, де не була ще нога білої людини, а скільки там ще непереможених, навіть неназваних вершин!
Нарешті прийшов провідник. Пускаємось у дорогу. Я знаю, що треба спинатися на льодовик і сподіваюся, що зараз буде стрімкий спад. Не пригадую собі, щоб хто сюди возом їздив. Дивуюся, звідки тут оце морозне повітря, звідки пливе ця молочна льодовикова ріка, що вздовж неї я посуваюся тепер вгору. Вгору? Я йду собі спокійнісінько якимсь зачарованим лісом, навіть не лісом, а парником, повним папоротей і пальм! Ніде ще не бачив я гарнішого субтропічного велетня-лісу, ніжніших папоротників; велику восково-жовту й зелену орхідею знаходжу я, єй-єй, орхідею, над берегом льодовикового потока. В міру того, як я посувався вперед, підіймаючись непомітно вгору, моє неймовірне здивовання росте. Це ж бо, хто й сумнівається, справжня льодовикова морена, і там, де раз-у-раз відкривається ліс, бачу я величезну льодову струю, але що ближче надходжу, то величніший стає екзотичний ліс, то більше скидається він на парник, то дужче кишить од чарівного птаства…
Тутуті — тутутііта!
А потім зразу починаю рачкувати якось через наметні та голі земляні піраміди льодо-
