від недалекого дзеркала океану. Не видно на воді човна, не видно на березі жодного будинку, лише ліс стрімко опускається до нього вниз, місцями темний, аж чорний, місцями золотими й смарагдовими вогниками вечірнього сонця мережаний.
Тепер я раптом бачу в оцій чистій, мов сльоза, цілком нерухомій воді глибокий відбивок — велетенські маси перлисто білого льоду, що їх чарівна рука закинула на дно озера. Казково блакитний птах, полюючи на пестрюг, літає над цією дзеркальною картиною, гарний блакитний зимородок над перлисто-білими льодовиками, що так чарують своїм відбитком, і, стежачи очима за його високим летом, я бачу тепер у ніжному повітрі неземно гарний обрис тих гір, таких близьких, здається, що от от рукою можна дістати. З-за велетенських хребтів виглядає два, мов брати, один на одного схожі, льодовики; Маунт Тасман, майже чотири тисячі метрів заввишки, а поруч нього другий, вищий, щось наче місцевий Монблан чи, краще, Юнгфрау, бо тільки з нею можна порівняти цю рівномірну шляхетну льодову піраміду. Це Маунт-Кук, що до нього моляться маорійці й із страхом називають його Небодряпом, своєю дзвінкою мовою — Аорангі.
