бідних гетьманів. Передомною розстелявся степ, засіяний могилами. Передомною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, у всій непорочній мелянхоличній красі своїй… і я задумувався, я не мав сили відвести мої очі духовні від сеї рідної чаруючої принадности“.
А це кохання дівчини й хлопця.
„Чого плачеш, моя пташко"?
Петро запитає.
Вона гляне, усміхнеться:
— „І сама на знаю“.
— „Може думаєш, покину?
Ні, моя рибчино!
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину.
Хіба було коли в світі,
Щоб ті, що кохались,
Розійшлися, не взялися,
Живими остались“
„Ти жартуєш, мій голубе,
Ти чув, що співають?
То кобзарі вигадують,
Бо, сліпі, не знають;
Бо не бачать, що є брови
Чорні й карі очі,
І високий стан козачий,
І гнучкий дівочий!
Що є коси, чорні коси,
Козацька чуприна;
Що на мову на Петрову
В глухій домовині
Усміхнуся, скажу йому:
„Орле сизокрилий,
Люблю тебе й на тім світі,
Як на цім любила".
Отак, серце, обнімімось,
Отак поцілую.
Нехай в купі заховають
Умру, не почую
Не почую…“
Обнялися, —
Обнялись, зомліли.
Отак вони любилися,
Отак і хотіли,
Щоб на той світ переступить“.
Т. Ш. „Черниця Маряна“
А ось трагедія кохання бідної матери-покритки, трагедія, яка по силі й делікатности чуття, в неї положеного у мировій літературі нічого подібного не має. Покритка Катерина, зневажена своїми співгромадянами, прогнана батьками, у полі, зімою, сама одна, з дитиною йде в невідомий широкий, в чужий світ, в такий страшний, холодний світ.
|
Пішла селом, |
