бач, не подібна на… польську. По їхній думці — подібність славянських мов поміж собою для української мови — великий, непростимий гріх.
„От дурні та ще й биті.“
Обидва поети-пророки страждали від одного й того ж самого ворога, від загарбастої Московщини — Т. Шевченко на засланню, а А. Міцкевич на еміграції (мандрівництво по чужих землях). Подаючи деякі уступи з творів Т. Шевченка й А. Міцкевича, я мав на думці показати громадянству відношення цих велетнів духа до „Москви“, „москалів“, а також до иньчих явищ життя, які їх цікавили й на які вони, в той чи иньчий спосіб, відповідали. Коли це завдання мені удасться виконати, хоч в сотій долі, то я буду щасливою людиною.
А. Коршнівський.
Рівне, 12 квітня 1920 р.
*) Коли прочитати тільки російські видання Тарасового „Кобзаря“, то воно ніби так і виходить, коли ж прочитати видання заграничні, або пореволюційні, словом, видання, згідні з оригіналами творів Т. Ш., то тоді справа стоїть зовсім инакше — цілком протилежно твердженням москалів, а саме, що головним ворогом українського народа Т. Шевченко уважав Росію. Середній обиватель, чи то росіянин, чи поляк, чи українець, який читав твори Т. Шевченка у вищезгаданих російських виданнях через те, що у них московська цензура викреслювала усе те, що так чи инакше торкалося Московщини, москалів тощо, — такий середній обиватель — читач Т. Шевченка не має властиво права й казати, що він знає пророка українського народа. Знання Тарасових творів у тому виді, у якому їх випускала московська цензура, дуже подібне до знання війни на основі лубочних картинок про війну.
Як я казав на вступі, то серед широкого загалу українського, польського та московського громадянства панує
