Я у темную нічку невидну
Не стулю й на хвилинку очей,
Все шукати-му зірку провідну
І шукати-му безлїч ночей.
Так, я буду крізь сльози сьміятись,
Серед лиха сьпівати піснї,
Без надії таки сподїватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Акорди. Антольоґія української лїрики від смерти Шевченка. 1903.pdf/229}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Горить моє серце, його запалила
Горячая искра палкого жалю.
Чому-ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому-ж я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветь ся,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Менї до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотіла-б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землї,
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
В час горячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певно се країна сьвітла
Та злотистої блакитї!
Певно тут не чути з роду,
Що бува негода в сьвітї!
Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилї;
Не колишуть ся од вітру
