— Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу.
— Як? — злякано спитала Марина. — Хіба знову на Вкраїні війна?
— Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана?
— Певно йому не сила самому обстоювати волю України.
— А мені ж яке до того діло? І як насмів він турбувати падішаха і принижувати мене, великого хана?
— Не гнівайся, великий царю, на гетьмана. У нього ж болить серце за своєю землею й за своїм народом, і любов до рідного краю примусила його вжити всіх заходів, аби захистити Україну од лютого, немилосердного ворога. Поміркуй, чи не вчинив би так само й ти, коли б вороги обсіли твою землю?
— Нехай, так, але я не маю ніякої охоти йти у поход.
— Володарю мій коханий!… — припала Марина ханові до плеча. — Як що ти любиш свою Газізю — ти підеш… Ти подаси помочі моїм нещасним покривдженим землякам! Що ж буде, коли ляхи переможуть тепер українців? Іхній пекельній помсті й краю не буде!
Марина милувала Іслама своєю маленькою рукою, обнімала за шию, зазирала в очі…
