і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знала, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своїх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася.
Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:
— Хочеш, Газізю, — так по татарському звали Марину, — я зроблю так, що хан не буде тобі огидливий?
— Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Україну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?
— Дам тобі такого зілля, що, як, вип'єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою.
— Покохати хана? — жахливо скрикнула Марина. — Боронь Боже від того!… Я кохаю іншого.
— Того ти забудеш! — перебила циганка. — Та й нащо його пам'ятати? Тільки мука одна.
— Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко… не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся.
