фракцій, в тому числі і по украінофільських. Останнє сталось через те, що тоді саме у галицько-українських кутках рішуче взяв верх консервативно-клерікальний напрямок (подробиці й пояснення дивись у моєму листкові «Наканунѣ новыхъ смутъ“. Женева, 1886). Разом з цими нападами оповіщалось, що, мовляв, «Драгоманов позбувся тепер прихильности і на російській Україні.» Заяви ці базувались як на чутках про настрої українських гуртків в Росії, так і на приязливости до галицьких консерваторів і клерікалів впливових російських українофілів, котрі дійшли до того, що один українській літератор навіть умістив у «Вѣстникѣ — Европы» пенегіріка новонаставленному станіславівському єпископові Пелешеві, ультрамонтанові, якого перед тим «Діло» оповістило, а саме після його ультрамонтанської промови у сеймі, представником національної політики русинів, се-б-то не тільки в Австрії, але і в Росії.
У мене не було засобів на періодичне видання та й повторювання одного й того-ж набридло, тому я намислив обмежитись категоричним протестом проти перекручування моїх думок, а щоб протистати реакції серед українофілів — вести далі видання «Політичних пісень українського народу», а так само посунуть вихід повного стереотипного видання творів Шевченка, роспочате одним моїм приятелем, котрий працював у друкарні «Громади»; до сього видання я ставився до певної міри байдуже, бо вважав твори Шевченка
