православної церкви.
При такому напрямкові українських гуртків, серед їх не подобались не тільки мої політичні публікації, але і моє видання Шевченкової поеми «Марія». Року 1882 я видрукував її в орігіналі, і латинськими літерами, переважно для тих українців у Галичині та почасти й в Росії, котрі не знають так званого Кирилівського алфавіту й котрі залишені патріотами-русинами, які вважають Русинами тільки православних та уніатів, зовсім без українського читання; згодом, у 1885 р. я видав «Марію» в великоруському перекладі. В примітках до цієї поеми, в котрій Шевченко євангельську легенду прибрав у своєрідну раціоналістичну форму, я попробував популярно викласти результати світської історико-літературної критики «Нового завіту» й палестинської цівілізації. Поруч з цим антіполітичним консерватизмом з'явилась по українофільських гуртках тенденції як що не сепаратистичні, — котрі вимагали певної політичної відваги, — то національсько-партикуляристично: антагонізм проти всього великоруського, а загалом і проти російського радикалізму та навіть лібералізму. Тенденції ці пробивались по анонімних коресподенціях у галицких виданнях фразами, в котрих можна було вбачити свого роду політику, але австро-полонофільську. І цюю ягелоньсько-австрійську політику проф. Ламанський — один з визначнійших в Росії заступників московського славянофільства, — приписував мені, тоді як саме у той час збільшились наскоки на мене й на мої ідеї у виданнях усіх галицьких
