Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/55

То ж робить цар для них що може,
Та всього годі враз зробить.
Вам волю дати було б гоже
Та хто там зна, пани би, може,
Тоді схотіли бунт вчинить“.

„Що? бунт? Нехай лише рухнуться,
То й чорт не взнає, де дінуться!
Торічних мало їм запуст?“^[1]

„Ну, бачите, які ви діти,
Як мало вміли б ще цінити
Ту волю, коли з ваших уст
Такі погрози йдуть. Ні, милі,
Ви не дуфайте^[2] своїй силі!
Не мести, не різні від вас
Жадає цісар! Вашу долю
Йому довірте! Він вам волю
Дасть певно, як настане час.
А криком, шумом — вірте, любі! —
Ви ворогів своїх лиш днесь
Укріпите і попретесь
Самі на стрічу власній згубі“.

Похнюпились і посумніли
Хлопи, нелюбо, знать, звеніли
Слова ті в їх ухах, та що ж
Робить? Правдиве, хоч не гоже
Те слово: цісар дав би може
Їм волю, та хто зна, чи може?
Похнюпились і посумніли,
А многих таки ще свербіли

1. Натяк на пам'ятні події в великопісне пущання 1845 р. в Мазурщині. (Ів. Фр).
2. Дуфати — бути зарозумілим, дуже надіятися, вірити.