Через де-який час трибуна знайшлась і на ній з'явився білявенький молодий парняга у робочій блузі.
— Цурка! браво, браво! — Загукало разомъ де кілька голосів.
Той, кого звали Цуркою, повів очима поверх голови слухачів і почавъ:
Товариші! Два місяці поперед, коли ми ставали на роботу після страйку, котрий був завдяки такому же випадкові, як і сьогодня, у нас, між иншимви умовами, хазяїнам предприємцям, була виставлена умова поліпшити загороди біля стонків. Хазяїни згодились і обіцяли через два тижні зробити все, але пройшло з того часу уже два місяці, а з наших домагань ні одного не виконано.
— Эге, жди від них, анцихрестів, додав хтось з гурту.
— І от як бачите, товариші, — говорив Цурка — знову нашому братові рвуть руки, калічать і нівечать його. Хазяїнам нашим очевидячки мало того, що вони видавлюють з нас увесь сік життя довгими часами праці, малими розцінками, штрапами і т. и… вони ще нас калічать і роблять старцями на все життя. (Скаліченому зараз хлопцеві тільки п'ятнадцать років…)
Чуєте товариші? п'ятнадцать років, а він уже каліка… Вин не має обох рук… Куди він тепер піде? що буде робити? А попереду ж у нього ще ціле життя. Життя без щастя, без утіхи, без жадної краплини радощів… Товариші, невже ми і на далі будемо мовчки дивитись на сі глузування з нашої долі, з нашого життя? Не вже ми не зможем сказати властно і гордо нашим хозяїнам-капіталистам — Годі!.. Ми живі люде і требуєм, щоб з нами поводились, як з живими… Чуєте товариші! Требуєм, а не прохаєм!..
Його молодий, гучний голос дзвенів гордо і властно і, хвилюючись в гарячому повітрі, плавав над тисячами голів, електрізуючи увесь гурт людей.
— Требуєм! Требуєм! — Загули всі навкруги. Вони, наелектризовані промовою оратора, обурено хвилювались и гомоніли.
Досить з них!.. Напились нашої крові!.. Пора!.. Ми їм покажем!., і т. и — вчувалися вигуки з гурту.
А південне сонце пекло гаряче, нещадно, наче бажало
