себе гукнув Кармелюк і, схопивши дзиглик, на котрому до того сидів лікарь, крутнув ним над головою і шпурнув у лікаря. Лікарь якось ухилився, і дзиглик улучив у шахву з ліками. Розбиті шибки і шклянки від ліків з дзенкітом посипались на піл. Хвершал злякано метнувся геть з лікарні. Лікарь теж шмигнув у задні двері, а прислужник, котрий з'явився на поклик лікаря, не знав, як підступити до Кармелюка, бо Кармелюк обурений, з налитими кровью очима, котрими поводив наче божевільний, хапав усе, що підверталось йому під руки, і шпурляв, шпурляв у той бік, де стояв раніш лікарь, вигукуючи.
— Бери коли зможеш! бери людоїде! бери!.. Він уже нічого не пам'ятав, нічого не бачив, нічого не чув, він горів помстою і був страшний у сю хвилину.
Миколка на пів одягнений стояв у кутку кімнати, трясучись всім тілом. Він так налякався, що навіть не міг вийти з лікарні, як усі инші. Йому здавалось, що ще хвилина і обурений Кармелюк почне руйнувати навіть самий будинок лікарні, але тут з ним скоїлось щось лихе. Він раптом схопився за груди, охнув, поточився і важко гепнув на підлогу. Чорна кров хлинула разом з горла. Він зблід і зомлів…
Лікарь, хвершал і де кілько прислужників, котрих певно зібрав лікарь, щоб схопити „розбишаку“, не застали уже „розбишаки“ Кармелюка. Перед ними був тільки хорий, безсилий, зомлілий чоловік, которому жити зосталось де кільки днів, а може і де кільки годин.
Миколка збентежений, росхвильований і заплаканий прямував через широкий заводський двір до майстерні. Серце йому щось стискувало, душило горлянку, гнітило душу. Йому хотілось плакати, плакати голосно, щоб чути було повсюди, щоб знали всі, чого він плаче. Йому було шкода Кармелюка, шкода його жінки, його четирьох дітей, про котрих він так жалісно говорив лікареві. І злість, не вимовна злість, брала Миколку на лікаря.
— Чого він такий злий? думав він — не вже ж не можна було підписати квітка? Ти, каже, „хорий“, то що з того? ну й нехай би робив до смерті, та годував своїх дітей. Он же
