коли станеш на работу, промовив він уже на ходу і зник.
Миколка зостався біля контори чекати майстера. Він мав його власну картку для проходу на завод, самого ж ніколи не бачив, але був чомусь то певен, що він його пізнає одразу, як тільки той з'явиться у майстерні.
Великий круглий годинник над конторою показував десяту годину. Миколка чекав уже більше трьох годин. За сей час він встиг придивитись трохи до всього, що діялось навкруги, і йому вже робота майстерні з своїм надзвичайним рухом і гармидером не здавалась чимсь-то таємним і надто незвичайним. Око призвичаїлось, і він почав розуміти де-що. Він побачив, що цілий рядок станків крутить один довголезний вал, котрий крутила не величка, закрита коробкою машинка (що звалась мотором, як він потім дізнався), що від кожного станка тяглись до того валу реміння. І коли треба було, щоб станок ходив, натягали ремінь на колесо станка — шків і станок йшов. Коли ж треба було зупинити, то знімали ремінь, або переводили на холостий шків, і станок стоян. Таємність зникла, зосталась машина, котрою можно було керувати по своїй волі.
Окрім того він побачив, що люде тут, яко люде, мали дуже мале значіння. Робила все машина. Машина свердлила різала залізо завтовшки в добру дриветню, а люде тільки помагали їй — були її прислужниками, її рабами… І вся ся робота біля станків і машин, котра по його розумінню не потрібувала ні знання, ні розуму, здавалась Микольці не цікавою, осоружною і нудною… Йдучи в завод він гадав, що його там будуть учити, як строїть паровози, робить „Лисапеди“ і т. п., і він уже в думках уявляв себе добрим самостійним майстером. Майстером, котрий сам все може зробити: і паровоза, і лисопеда, і самовара, а тут ось тобі… ходи біля машини, та дивись, як вона шматує залізо, та се-ж поденщина…
— І чого вони так стараються? думав Миколка, дивлючись, як старі і молоді, і зовсім хлопці-робітники старанно метушились біля своїх станків, а де-які навіть підганяли один другого і лаялись. Не вже їм ненадокучила, не обридла отака одноманітна противна робота?
