Із хат: відмінності між версіями

Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
На мій подив, тут і про Павла є!
Рядок 569:
Як раз, коли входили до хлїва, Сиф протягнув ноги — вже не жив.
 
==На манівцяхМанівцях==
В малій, бічній вуличцї, званій »На Манівцях« стояли три старі, запалі хатчини за великим багном, в якого каламутній водї відбивали ся їхнї криві стїни.
 
Рядок 847:
 
Трина кликала його, але він не слухав і небаром щез у пітьмі.
 
Неспокійна, не знаючи, що се значить, стояла на дорозї, а весела його пісня розпливала ся в нічній тишинї.
 
Минуло так кілька днїв, даром вижидала його що вечера на звичайнім місци.
 
Аж ось дізнала ся від дївчини, з якою служила у війта, що Іван почав ходити що середи до пан-отця на науку; сходили ся там численно мужики із жінками і дїтьми… Вона занепокоїла ся страшно.
 
Коли не показав ся і слїдуючої недїлї, не могла ждати довше в непевности і рішила ся відшукати його. Як лише змеркло ся, накинула хустину на голову, розглянула ся по селї і причаїла ся за корчом при дорозї, що вела до війтової загороди.
 
Коло півночи почула його свист, що лунав по селї, а по хвилинї дали ся чути його кроки по замерзлій дорозї.
 
Схопила ся, а коли переходив коло неї, закликала його тихо.
 
— Хто то? — поспитав наляканий і почав розглядати ся докола.— Се ти? Що робиш тут до чорта?
 
Підійшла до нього блище і дивила ся лагідно.
 
— Чому ти не був у мене так давно, Іване? — поспитала і хотїла взяти його за руку.— Я ждала на тебе цїлий тиждень що вечера. Ти був хорий?
 
Замісь відповіди, трутив її Іван сильно.
 
— Відчепи ся! — сказав і хотїв йти далї.
 
Станула на дорозї просто нього і озлобила ся:
 
— Що дїєть ся з тобою? Чи ти втратив розум? Минув тиждень, як не показував ся, хоч знаєш, як стоїть справа. Ти не був хорий, про се знаю; ходиш на науку до пан-отця, а вчера зазирав до вікон Нїлєна. Чи ти вже забув, що я твоя суджена? Не тямиш, що прирік мінї?
 
— Слухай! — засичав нарештї Іван — уступи ся мінї з дороги, дївчино!… Заощади собі всїляких докорів, не замилиш мінї очий. Досить довго глумила ся з мене… Але тепер знаю твоє коханє, розумію, як з Павлом, так і з иньшими. Так, так, нїщо не поможе тобі твоє сьвяте лице, моя мила, а коли всьо викрило ся, прошу тебе, тримай ся осторонь від мене, бо могло би скінчити ся лихо.
 
При кінцї сих слів підійшов до загороди і замок фіртку на колодку.
 
Трина стояла як вкопана. Що се було? Що він говорив? Про що винив її?
 
Се неможливе… Побігла до фіртки, а коли почула, що робить щось у челядній кімнатї, почала легко пукати і шептала благаючи:
 
— Іване… мій дорогий! Чи не чуєш мене?… Хочу поговорити з тобою… Іване… вже не гнїваю ся… хочу лише… чуєш Іване?…
 
В сїй хвилинї зачинили ся в серединї якісь двері і всьо утихло.
 
Кинула ся і почала ломити руки з розпуки. Майнула їй гадка, аби добивати ся до фірти, збудити всїх і взяти їх за сьвідків сеї зради, але відвернула ся, закриваючи руками лице і відійшла серед сльоз.
 
Довго ходила, обезсилена з розпуки, сюда та туда по поли. Вітер дув у її розвіяне волосє і поривав відорвані її жалї та сльози і розвівав їх по темній, мовчаливій долинї і понурім заливі, в якім відбивали ся важкі, роздерті хмари. Зловила зубами ріг темної, вовняної хустини і коли лише мала на ново заридати, гризла його, аби всилувати себе до спокою.
 
Але не могла запанувати над своїми зворушеними чутями, коли нагадала собі всьо. Не сподївала ся, що Іван звінчаєть ся з нею зараз,— обоє ще до сього за молоді, була однак певна, що заручать ся, а коли і його мати полюбить її, прийме її колись ураз із дитиною.
 
Думками бачила себе часто в теплій, малій кімнатцї Олени із жовтими заслонами і образами на стїнах — уявляла собі, що лежить з дитинкою на руцї у однім із тих великих ліжок із заслонами з перкалю у цьвіти — вилежуєть ся у білих, теплих перинах, коли Іван сидїти ме на краю ліжка і тримати ме її за руку… та її серце било ся із щастя.
 
А тепер хоче покинути її, каже їй терпіти і мучити ся в домі матері, бруднім і нужденнім, між дїтьми сестри. Та коби лише се! Хоче лишити її цїлком на поталу розпуцї — може навіть старати меть ся спекати ся усїх обовязків, посуджуючи її о кількох любовників.
 
Але-ж се брехня!… Заплатить, мусить заплатити! Кленеть ся, що не буде в змозї доказати їй і мусить заплатити.
 
Учіпила ся сеї гадки, якби найшла в нїй потіху — се була її месть!… Зможе жадати 25 корон річно. Навіть коли нарештї вернула ся до хати і лягла спати, кидала ся неспокійно на постелї не покидаючи анї хвилинки сеї останньої думки. Потім знов запанувала нею така страшна розпука, що дївчина, яка спала з нею разом, схопила ся налякана і нагадала собі зносини, які навязала як раз сього вечера з парубком.
 
Першого мая пішла Трина до матері, у якої мешкала аж до родин, до пізної осени.
 
За цїлий той час не чула нїщо про Івана. Признав ся до того, що є батьком, по довгім торзї пристав на заплату утриманя дитини, але тримав ся осторонь і минав усе стрічу.
 
Дехто озлобив ся на се, але коли почали розходити ся по селї вісти про минувшину Трини — загал не брав йому сього за зле.
 
Раз лише стрінули ся в лїтї око-у-око.
 
Було се в полуднї, коли Іван йшов від війтової загороди, посвистуючи, з косою на рамени. Іно що мав скрутити в бік, як побачив нечайно Трину, що ледви волїкла ся серед куряви в піднесеній спідницї, згорблена під великою вязанкою хворосту, який назбирала у лїсї.
 
Не міг розминути ся з нею, мусїв навіть переходити коло неї; тодї настроїв лице весело і кивнув до неї головою з широкою усьмішкою.
 
— Добре полудне, Трино, впріла, що?
 
Сього було вже за богато. Хоч чула біль і змученє, обернула ся із своїм тягаром і крикнула за ним:
 
— Ти свиньо!
 
Мав охоту завернути і заїхати їй під ребра, але роздумав ся і пішов далї посвистуючи.
 
Небаром потім покликано Івана на вправи і він виїхав із села. Коли вернув на св. Михайла, Трина мала вже хлопця і пішла до міста у мамки.
 
==Подорожний==
Коло Різдва чи Мясниць йшов гостинцем якийсь подорожний.
 
Йшов, бачить ся, задуманий, бо нараз пристанув, розглянув ся докола і на велике своє здивованє побачив, що є на отвертій дорозї.