Із хат: відмінності між версіями

Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Немає опису редагування
Рядок 780:
— Так? Хто там знає? — забурмотїла нїби до себе, а по хвилї замітила: — Здаєть ся мінї, що добре десь глумлять ся з тебе »На Манівцях«. Доньки Мариянни не такі дурні. Тямлю добре, як то було з тою крутою Біною торік. Лише трьох їх мало платити, бачить ся.
 
— Так, але Трина, то не Біна — замітив Іван, як би хотїв її пересьвідчити.— Одна може бути така, а друга все-ж таки може бути чесна…
 
— Ет! Бесїда! Як би ти тримав ся далеко від неї, не напитав би був собі біди. А коли вже здурів, то міг пошукати собі иньшої, і се не було би так шкодило… Але Трина знала добре, бачить ся, що робить.
 
— Що могла знати? — поспитав Іван і глянув перший раз на маму. В її голосї звучала така струна, що здивувала його.
 
— Аа… недаром є сестрою Біни, бачить ся.
 
— Але-ж їй не можна нїщо закинути — сказав і зморщив легко брови.
 
— Ах, нема тут що богато говорити.
 
— Що думаєте сим?
 
— Були такі, що могли би сказати щось про те.—
 
— Хто-ж се міг би бути?
 
— От… бачить ся, він, той великий Павло, що від’їхав торік, він міг би неодно розказати,— сказала немов до себе, порпаючи в печі.
 
— Павло Тунко…
 
— Так; здаєть ся мінї, так називав ся.
 
— Брехня! — сказав Іван і засьміяв ся сухо.
 
— О, о, хто там знає.
 
— Відки се знаєте?
 
— Не трудно було знати, що щось було між ними. Та-ж він гоняв за нею, де лише показала ся, а хиба не даром, думаю. Ліпше було вивідати ся наперед. Се-ж не така велика честь дати ся повісити за когось. Мала одного, могла мати і більше. Хоче затягнути тебе до вівтаря, тому удавала сьвяту, аби замилити тобі очі.
 
— Ви чули може що більше? — поспитав і глянув на неї непевно.
 
— Може бути… Найлїпше було не заходити собі з нею, ми не мали би нинї сього клопоту. Та ще коби то я не перестерігала тебе, аби ти беріг ся, бо вони хочуть тебе підійти, але ти не хочеш нїколи слухати матері… Я просила що вечера Спасителя, аби тебе просьвітив, а ти летиш, як шалений, не можу дивити ся, як відходиш від розуму.
 
Іван призадумав ся.
 
Впялив очі в чисто вимиту, кафлевою печю осьвітлену долівку і дивив ся довго, уважно на посипані попелом дошки.
 
Нараз схопив ся, взяв шапку, пробурмотїв »добраніч« і вийшов.
 
Тимчасом змеркло ся. Густа, зимна, вохка мрака вкрила село, лише тут та там блимало сьвітло у простих хатах. В загородах всї вже полягали спати. Кілька качок спало на водї, серед багна, а перед зачиненими ворітьми сидїв кіт і мявкотів.
 
Застав Трину за плотом города, де устроювали собі вечером сходини.
 
Годину вже ждала, коли почула кроки, вибігла против нього.
 
Пішли мовчки в поля, де небо без зьвізд і сьвіжо з’орані поля вкривали всьо кругом тїнию.
 
Коли Іван замітив, що Трина простягає до нього руку, встромив обі свої руки в кишенї і відвернув ся, а коли вже були так далеко, що нїхто не міг почути їх, обернув ся нараз до неї і поспитав прямо, що мала з Павлом?
 
Трина зблїдла в першій хвилї. Досї не говорила про те з нїким. Поволи почала спокійно і широко розказувати всьо, описувати точно, як що відбуло ся — не затаїла анї одної подробицї, яка лише переховала ся у її памяти.
 
Коли скінчила свій рахунок сумлїня, глянув Іван у лїс і засвистав, протягаючи голос.
 
— Ноо! так, моя дївко… Ми знаємо ся?…
 
— Чи може гадаєш, що брешу? — сказала дивлячи ся налякана на нього.
 
— Здаєть ся тобі, що я вчера прийшов на сьвіт — відповів, а побідна усьмішка грала ся на його устах.— Милиш ся, моя дорога. Сим разом ти перечислила ся.
 
Коли зближили ся до вузької стежочки, що вела через з’орані поля до села, відвернув ся і сказав:
 
— Бувай здорова, моя мила, дякую за свою пайку — і відійшов, посвистуючи весело.
 
Трина кликала його, але він не слухав і небаром щез у пітьмі.