Із хат: відмінності між версіями
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 637:
Марила про день, в якім вона сама зможе сидїти на першім місци за столом, з вінцем на голові коло судженого, між добрими, веселими приятелями. В думцї поміщувала на місци шурина по черзї всїх парубків, яких знала і уявляла собі, як виглядало би і що чула би коло кождого з них.
Нараз прокинула ся в нїй пристрасна жажда любви, пізнання роскоші цїлуя і устиску. Мало не влюбила ся у сього блїдого мущину, що показував ся таким добрим для сестри і якого нещасливе калїцтво зродило у нїй велике співчутє може по части тому, що здавало ся їй немовби то сестра не відвзаїмнювала ся йому добре.
Не розуміла нїщо і з якоюсь журою, а враз і завистю думала про те, чи се правда, що, як чула, Якобіна не дуже то радо йшла замуж за нього.
Сидїла так і роздумувала над сим, коли нараз »риба« ударив пястуком у стіл і закляв, що до сто чортів, не хоче бути сьвідком весїля, на якім бракувало би божого слова.
Признали йому рацію — Якобіна подала псалтир, який мала в церкві; всї зібрали ся коло »риби« — він зловив сейчас книжку, поставив перед собою сьвічку і засьпівав першу з весїльних пісний.
Як раз зачали, не мали вже охоти кінчити. Коли лише пересьпівали перший псалом, забрали ся до другого.
І так сидїли — загріті пивом і божим словом — вливаючи у ті піснї таку силу, що стїни мало не потріскали.
В ночі, коли Трина вертала ся домів, місяць кидав млаве сьвітло на тонку, сьвіжу верству снїгу, що вкрила білим килимом землю і дахи хат. Всюди було тихо — загороди позамикані, анї вітрець не порушив великим, темним очеретом, в якім відбивало ся зьвіздисте небо.
Коли доходила до фіртки загороди, де служила, стрепенула ся, побачивши якогось парубка, що опер ся об мур і курив люльку.
Пізнала від разу, що се Іван, парубок сусїда, молодий, двайцятилїтнїй хлопець, з ясним волосєм, що накидав ся їй від давна вже із своєю любовю. Видно знав, що вийшла і чатував на її поворот.
Коли минала його, шепнув: »добрий вечір!« Несьвідомо пристанула і почали розмовляти.
Недавно іще минала його, як всїх; тепер, коли нараз хмара, що заслонювала місяць розплила ся і повне, ясне сьвітло упало на постать дївчини, здивував його незвичайний вираз її лиця.
Почав довбати щось коло люльки, а боком дивив ся на неї уважно.
Питав її про весїлє, про нового шваґра, про дїти Якобіни; відповідала коротко, з відверненим лицем і дивила ся байдужно перед себе.
Нарештї почав зближати ся обережно і не зводив з неї очий.
По хвилї присунув ся так, що бачив дрожачі її губи і чув віддих її филюючої груди. А коли ще блище присунув ся і вона не змінила місця, анї постави, збентежив ся сам і глянув на неї здивований.
Кров ударила йому до голови, великі уста розсьміяли ся придурковатою усьмішкою.
Нарештї відважив ся сказати:
— Так любо, може перейдемо ся троха?…
Не відповіла зразу — коли однак почав наставати, сказала:
— Добре.
І не ждала на нього, лише рушила наперед в поля.
Пішла стежкою, що вела через луку до двох чорних, нужденних верб, які означали, де зачинаєть ся перекіп. Тимчасом хлопець наздігнав її небавом і старав ся всунути руку під її рамя. Не боронила ся… Збентежений сим незвичайним і невиясненим поведенєм, обняв її та притиснув пристрасно до себе.
Так ходили якийсь час сюди і туди до верб, що виглядали в сьвітлї місяця як духи.
А коли четвертий раз вертали ся до села, обняла вже Трина хлопця; поволи зближали ся до загороди — двері стодоли зачинили ся тихо за ними.
В серединї села, повище загороди, де служила Трина, стояла гарна, сьвіжо помальована хатчина із жовтими ляками у вікнах і малим опарканеним городцем на ярини по обох боках входових дверий, помальованих у цьвіти. Замісь ступіня лежав перед ними млинський камінь перелупаний на дві части, посипаний піском; туди входило ся через маленьку кухню до чистої, просторої, висипаної також піском кімнати із синьопомальованими стїнами, жовтими заслонами, сосновою комодою, столом, лавкою, двома червоними стільцями і двома великими ліжками, прикритими перкалем в цьвіти.
Мешкала тут вдовиця Олена Петриха, яка зложила собі враз із своїм чоловіком Петром Андерсом при пильности і ощадности тілько, що могла жити тепер без підмоги громади і тому уходила за щось лїпшого, як більша частина вдовиць по господарях, з якими не дуже навіть приставала.
Була се висока, худа, похилена троха постать із запалими грудьми, звичайними у старших жінок і великим, вистаючим і твердим як камінь черевом. Мала, сивоволоса голова спочивала троха криво на вузьких зігнених раменах — якби для загальної гармонїї говорила немилим, плаксивим голосом і стріляла як квока своїми малими, червоно обведеними, троха цїкавими очима, що щезали цїлком у віях.
Невідлучною її товаришкою була довга, чорна панчоха, якої не випускала із рук, хиба коли їла, або спала. Могла стояти непорушно пів дня в дверех і перебирати механїчно пальцями, коли тимчасом її зір бігав уважно по цїлім селї, чи не відчинюють ся де двері, або чи не курить ся де з комина.
Мала лише одну дитину, хлопця Івана з ясним волосєм, років коло двайцятьох, стрункого і гожого.
Між парубками був він майже найкрасивійший, а коли стояв у недїлю між иньшими на гостинцї, в блищачих чоботах, плюшевім кашкетї, з довгою люлькою, такий вимитий і вистроєний, як сьвітлиця матері — ставала Олена сама в укритю, за цьвітами у вікнї і дивила ся на нього з гордістю.
Коло сього сина кружляли всї її думки, навязували ся до нього і до його будуччини — навіть у снї не покидали її малої, тупої голови.
Все тїшила ся лише щастєм, яке стріне його, укладала власні, сьмілі пляни що-до його будуччини. А коли сторожила перед дверми, або виходила на мале узгірє за селом, відки можна було бачити цїлу околицю аж по залив і лїс — то тому лише, аби не спустити його анї на хвилину з очий і стежити безвпинно за кождим його кроком, бачити всьо, що приключить ся йому.
Коли Іван пішов останньої осенї на службу до війська, звернула увагу на наймолодшу доньку Мариянни, Трину, що служила у сусїда, якого поле межувало з полем війта.
Олена почала сейчас підозрівати, що Трина, як зрештою всї бідні сїльські дївчата — стараєть ся звабити Іванка. Се було її манїєю, що не давала їй нїколи спокою: всюди бачила, що засїдають ся на її Іванка і тих сїмнайцять соток корон, які мала крім хати і города і які позапихала в пятьох окремих книжочках щадницї у ріжні дїри і тайні криївки.
Сим разом її підозріня показали ся правдивими.
Одної ночі, коли не могла вснути по причинї болю в нозї, почула, що з другого боку вулицї відчинило ся вікно і чиїсь кроки віддаляли ся обережно.
Хоч болїла її нога і знала, що побільшить тим свій біль, схопила ся сейчас і кривулькаючи доволїкла ся до вікна подивити ся, що се такого.
Було темно. Не могла доглянути навіть свойого власного плота, але пізнала, що кроки віддаляли ся до загороди війта.
Та як раз того самого вечера бачила, що Іван і Трина розмавляли при поєню худоби; тому рішила ся не спочати, доки не приведе всього до ладу.
Майнула їй у голові гадка, аби слїдуючих вечерів сторожити де близько, відки могла би бачити добре вікна Трини — бо що се, як раз, її вікно відчинило ся, не сумнївала ся анї хвилинки. По глубшій однак надумі залишила сю постанову признаючи її безкорисність, доки місяць буде на нові — на разї випитала дївчину, що спала разом з Триною.
Одного разу, коли побачила, як вона вертала ся з міста, закликала її до себе, посадила на лавцї, частувала кавою і розмавляла з нею так солодко і по приятельськи, що дївчина занїміла з подиву. Але коли стара виступила зі своєю справою, зачервенїла ся і нехотїла розказувати. Коли однак Олена налягала і нарештї в запалї зловила її за руку, дївчина вирвала ся і утїкла, бурмотячи, що не знає нїщо про те.
Того самого вечера дізнала ся Олена иньшою дорогою бажаної правди.
Не лише Олена слїдила сеї зими за Триною.
Ґаздиня у якої Трина служила, давно її підозрівала, вкінцї здавало ся їй, що має цїлковите право твердити, що з дївчиною дїєть ся зле.
Вона мала вже досьвід і привикла до подїй сього рода із своїми дївчатами, тому заволїкла її раз якось до себе до комори і поспитала прямо, чи не є у відміннім станї.
Трина перечила зразу рішучо, потім сьміяла ся, але коли ґаздиня обставала при своїм, і домагала ся правди, аби могла вистарати ся на сей випадок иньшу дївчину, а нарештї загрозила, що прикличе лїкаря, Трина мусїла признати ся. На дальші питаня признала ся, що батьком будучої дитини є Іван.
Тимчасом Іван орав поле недалеко від села і свистав на перегони з першими шпаками, що почали показувати ся.
На сусїднім поли стояв другий парубок, також з плугом; посвистуючи йшов до Івана. Коли наближив ся до межі, спинив ся і крикнув:
— Поґратулювати милого спорідненя, Іване!
Іван піднїс голову, але в першій хвилї не розумів нїщо. Парубок зближив ся до нього цїлком і розказав йому, що говорять про нього на селї.
Уха почали парити Івана, а дрож пронизала решту його тїла аж до ніг.
— Брехня! — простогнав такий лютий, що той почав сьміяти ся.
— Коли брехня, то ти, до сто чортів, сам тому винен — відповів і відвернув ся з побідною усьмішкою.
Іван, червоний як вогонь, стояв і дивив ся за ним непорадно. Нарештї завернув конї на з’оранім ланї і вів їх далї здовж борознами. Властиво не повинно се бути для нього несподїванкою; останнїми часами згадувала йому про се Трина. Але не хотїв вірити. Був певний, що хоче налякати його і тим лекше спонукати до подружя, про що вже говорила чираз.
Зразу прийшла йому на гадку мати. Почував ся до того, що повинен оженити ся з Триною, але не мав великої до сього охоти. Коли однак роздумав сесю справу, не бачив иньшого виходу. Трина була дївчиною, про яку не можна було сказати нїчого злого.
Рішив ся минати на разї матїр, доки не успокоїть ся, але сейчас нагадав собі, що нинї була субота, коли звичайно приходить домів перебрати ся на недїлю.
Подумав, що може лїпше зняти від разу бучу і всунув ся тихенько до хати.
Мати стояла в хатї при кафлевій печі. Пізнав зараз, що вона знає про всьо.
Не глянула на нього, не відповіла на його привіт, коли входив; він не говорив також нїщо більше, лише сїв на лавцї під вікном і закинув від нехочу одну ногу за другу.
Довго не було чути нїякого голосу, крім тихого, жалібного сику ринки, в якій мати варила щось.
Нарештї навтямило ся йому так сидїти. Почав свистати тихо. В тій самій хвилинї долетїло до нього із від печі знане йому добре, довго здавлюване сапанє, що як вихор в повітрю, оповіщувало бурю… Слухав мовчки.
— Гарні річи плетуть про тебе по селї — почала по хвилї плаксивим голосом і обтерла фартушком очі.
Іван не відповів нїщо і почав свистати.
— Гарно ведеш ся! На се було іще доволї часу!…
Іван мовчав як заклятий і дивив ся крізь вікно на рожеві хмарки на небі.
— Як би се була іще якась прилична, чесна дївчина, яку люди мали би за людину… але такий лах… не має навіть сорочки на тїлї… так, так, се-ж всї знають… Хто гадав би се, що ти забудеш ся з такою… Ото, що маю з того, що не жалувала тобі нїчого. Що-ж ти гадаєш собі? Пан-отець каже, бо вже дізнав ся про те… він, що був все такий добрий і вирозумілий для тебе, каже, що люди признають тебе дурним. І аби з такою лайдачкою, донькою старого пяницї!… се-ж не тайна.
Говорила так досить довго і колотила раз-у-раз швидше в сьпіваючій ринцї, що немов супроводила своїм нїжним голосом її плачливі жалї…
Нараз відвернула до нього голову і сказала змішаним голосом:
— Чи знаєш рішучо, що ти одинокий?
— Розумієть ся — відповів Іван і розсьміяв ся бундючно.
— Так? Хто там знає? — забурмотїла нїби до себе, а по хвилї замітила: — Здаєть ся мінї, що добре десь глумлять ся з тебе »На Манівцях«. Доньки Мариянни не такі дурні. Тямлю добре, як то було з тою крутою Біною торік. Лише трьох їх мало платити, бачить ся.
—
| |||