Розкол Европи/Країна еластичної реакції (Франція)

Розкол Европи
Валеріян Поліщук
Країна еластичної реакції (Франція)
Харків: Книгоспілка, 1925
 
РОКОКО В ПРИРОДІ Й ПОЛІТИЦІ

Коли німецький дух в зовнішньому та й внутрішньому, так-би мовити, характеризується простою лінією, то Франція — це країна кривої лінії, круглої, м'якої форми, країна, де природа й економіка, впливаючи на людину, надала їй та її смакові гнучкої в'юнкої і закругленої вдачі. Тому не дивно, що стиль рококо — стиль кривої лінії породила й найбільше виявила Франція.

Тому французька буржуазія й у своєму пануванні надала таку обходну форму своєї кривої душі, що носить назву демократизму, у протилежність прямолінійності німецького поліцейського чобота, про який ми писали раніш.


БАНАНОВІ ШКУРКИ НА БУЛЬВАРАХ ПАРИЖУ

Коли ви йдете по заллятих сяйвом чи то блакитно- сріблястого неба, чи то під громохкою зливою вогнів електричної реклами, по великих бульварах Парижу, ви можете побачити, що тут серед чистоти асфальту і вітрин все-ж таки валяються якісь папірці, шкурки апельсин і бананів, що коштують 6–7 коп. штука і тому бідніша частина населення може собі дозволити поласувати і демократично викинути шкурки не до кошика, а просто на вулицю чи на бульвар.

Демократизм — нічого не вдієш. Не те що в Німеччині, де за кожний такий антидержавний вчинок злупили-б три марки. Тому й не дивно, що німецький бідняк остільки звик до порядку, як кінь до шлеї, що навіть розповідають анекдоти про те, чому не сталась у Берліні жовтнева революція у жовтні 1923 року.


ЧОМУ В НІМЕЧЧИНІ НЕ СТАВСЯ ЖОВТЕНЬ

Повстанчий комітет дав наказ німецьким червоно- гвардійцям зайняти головний вокзал на Фрідріхштрасе.

Ті пройшли до входу і хотіли було пройти далі розставити патрулі й т. ин., але службовець, що провіряв білети, не впустив їх, як безбілетних. Вони звернулися до каси.

Касир побачивши стільки озброєних цивільних людей, думав, що то хочуть пограбувати його, захльоснув дверцята каси і втік.

Червоногвардійці були безпорадні, а без білетів вони не рішилися пройти, бо таким чином порушився-б порядок, до якого всі звикли.

Наказу без білетів пройти вони не одержали, — прийшлось ні з чим вертатись назад. Таким чином не одбулось захоплення вокзалу, і так далі і далі, бо не догадались, що жовтнева революція є порушення старого порядку.

Це так жартували в Парижі товариші французькі комуністи.

Коли ми запитали в Берліні сторонніх, як їм подобається ця анекдота, то нам відповіли, що вона має психологічний реальний ґрунт, бо ось вже не анекдота, а факти.


«ЧЕСНІСТЬ З СОБОЮ» В ПАРКУ

В Берліні в Тіргартені була якась революційна демонстрація. Тіргартен — сад з великою кількістю дуже кривих доріжок, обгорожених звичайним низеньким на чверть аршина плетінням, за яким на газоні росте трава. Поліція кинулась на натовп демонстрантів і почала його розганяти й бити. І що-ж-би ви думали: німці настільки звикли до порядку, що не кинулись утікати просто через газони, а звивались по кривизні цих доріжок і таким чином попадали під удари поліції, яка теж, правду сказати, креслила кривулі так само тільки по доріжках.

Зате ця психологічна риса дає змогу мати передовим групам пролетаріяту таку дисципліну, якої не так скоро, мабудь, досягне французьке робітництво, що загрузло в анархосиндикалізмі, коріння якого треба шукати, крім економіки, ще й в імпульсивності натури, і в демократичній зверхній розвязности, яку допускає французька буржуазія, щоб зменшити напорність, а брати за горло крізь замшеві рукавички.

Крива лінія! Ось вона, де засіла.


ДОРОГА Й ВИКРУЧЕНИЙ ХРЕБЕТ

Неначе для того, щоб тільки змучені люди прибували од нас до західніх центрів, збудовано європейську залізницю. Чи-то погоня за місцем, бо вагони маленькі, чи через щось инше, але в тих вагонах можна тільки сидіти. Голова вставляється в кляпи, щоб можна було прихилитись, і от добу й дві мусиш сидячи «бодрствувати» й спати, зсунешся і на хребет, наляжеш зверху давить голова, наче на хистку бадиляку, що починає спочатку нити, потім боліти, а потім не дає змоги далі їхати — і це так, і в першому, і в другому, і в третьому класі.

Є, правда, у першому класі ще й спальний один вагон, але там ціни тільки для міліонерів.

Але все-таки, коли ранок загляне у вікна і замигають м'які лінії французької природи і срібляні тони далів з по-над Марни, — забуваєш навіть втому.

По-над Марною ще й досі залишились сліди страшної війни: поорані й покопані снарядами горби, потрощені осколками до щенту ліси, ще й досі дають про себе знати кількома стовбурами знівечених дерев. Ще й досі грузи лежать од фабрик і містечок, серед яких, правда, вже виглядають і нові будинки.

В легкому і світлому настроєві природи похаплива Марна з покаліченими горбками й знівеченим оточенням по берегах сама здається покривленим, виламаним хребтом гарного краю, який проїхався в огидливо й жорстоко збудованому вагоні імперіялізму.

Проте, вже по вимощеному берегу биндюжні коні тягнуть за собою баржі, що подібні до великих пузатих мокриць — значить життя й будова йде, — поля в більшості засіяні і з протилежного берегу хлопці, як і в нас, заглядають за вудочками в глибину води. На станціях продається молоде добре вино по 7–8 коп. за літр і тільки в вагоні йде палка лайка між ельзасцем і французьким патріотом, який згадує всім відомі думки рантьє про початок війни, не забуваючи назвати ельзасця легальним шпіоном, який працює у Франції на користь Німеччини. Обурення тоді доходить до краю і дає вам побачити, як не розрішила і не зможе розрішити буржуазія національного питання, не то що десь в колонії, а тут, за сотню кілометрів од Парижу.


НАСТРІЙ СТОЛИЦІ СВІТУ — ПАРИЖА

Вже близько столиця світу — Париж. Спочатку ви їдете верстов нацять серед білих хаток одно й двоповерхових, оточених городами й садками, зі світлими жовтувато-червоними черепичними покрівлями; далі йдуть якісь баки, крани, майстерні, заводи; далі величезна кількість залізничого рухомого складу і пакгаузів, за якими громадами стоять задимлені будинки — і врешті ви в центрі Парижу на вокзалі — «Гар-де л'Ест».

Рух на вулицях, а особливо площах, багато більший, ніж в Берліні. Автомобілі иноді цілковитою безперервною масою сунуть по вулиці чи круг площі, як стада риб, коли йдуть метати ікру, або як отари залізних лобастих баранів і тільки дзвонками та сигналами роблять перерви на перехрестях, щоб не збивались течії, та щоб могли пройти пішоходи. Людська маса тут жвава, весела, влучно й образно говорить, не помічаючи сама того. «Заховай своє фортеп'яно» — замовкни, — це тому кажуть, у кого голос, як скрипіння розбитого дерева. «Баладити» — вести любовні розмови й т. д. Тому не диво, що користуючись соками такого мовного ґрунту, французи мають найбільш тонких і дотепних, збоку фрази письменників, як напр, Ромен Ролан в його «Кола Бреньоні», чи Франс, чи Дюамель.


ЛЮДСЬКА КРОТОВИНА, АБО МЕТРО

Мабуть тому, що природа дозволяє розгорнути вуличне життя, розвинулась і товариськість у відношеннях по-між пересічною масою французів, а звідти й те, що головна частина відпочинку, навіть праці, побачень і обідів та ин. проходить в кафе та ресторанчиках, що одною половиною своєю виходять на вулицю. І — коли 12 год., чи 7 веч., — час обіду — буквально ввесь Париж по ресторанах і кафе, що навіть рух на вулицях помітно зменшується, як зменшується і в метрополітені. Це підземна залізниця, що мов гніздо велетенського крота планово розмістила свої нори під містом, не зупиняючись навіть перед тим, щоб пройти по-під дном ріки Сени, чи вилізти на поверхню і мостами пробігти по-над вулицями та й знов шмигнути в підземелля на десятки метрів. Аж дивно робиться.

На горі десь ідуть пароплави, сунуть баржі, далі шар землі, над яким по піскуватому дну плавають срібляні риби, шукаючи поживи, по-під яким ти в блискучому електричному сухому потягові мчиш зі швидкістю кур'єрського потягу. Правда нічого собі? Щоб то подумали коли-б через пару — другу тисяч літ робили розкопки сучасного Парижу?

А коли несподівано крапне дощ, то більша половина люду з вулиць Парижу шмигне зразу в підземельні залі й коридори метрополітена, мов ховрашки при наближенні ворога.

Багато мільйонів люду перевозить за рік метрополітен — (скорочено — метро, або як ми шуткували — Дмитро) в тому величезному місті, де в межах старого кріпосного кола нараховується більше трьох мільйонів, а до нього вже поприростали цілі міста, як Версаль, Севр і взагалі цілий Сенський департамент, де разом нараховується коло 8 мільйонів, цеб-то одне місто — чверть Франції.


БУДІВЕЛЬНЕ ЧУДО ЕЙФЕЛЯ

Коли вилізти на Ейфелеву башту, то радіусом у десятки кілометрів, аж до самого обрію йдуть дома, що далі здаються, насипаною купою жовтавих дерев'яних кубиків, якими граються діти, а через них перекочуються хмари фабричних димів. Тільки срібляна Сена пересікає блискаючи багряним металом на сонці, це гігантське скупчення людських гнізд, звідки витикаються серед невидимих площ готичні чи инші храми, палаци, арка Наполеона й т. ин.

І як стержень будівельного генія, легким зльотом біжить, аж на третину верстви під хмару та сама башта Ейфеля, що й досі є найвищою в світі будовою.

Помітна велика кількість скульптури на вільному повітрі, на кожній площі, вулиці, а то й будинку. Не дивно, що тут родився Роден.


ВВІЗ ПОЛЯКІВ-РОБІТНИКІВ, ДІТИ Й ЛЮБОВНИКИ
Кидається в-вічі надто бережливе відношення до дітей. Те, що немає приросту населення, утворило зовнішню прихильність до подружжя і дитини. І коли французькому урядові приходиться турбуватись про
009. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg
Будівельне чудо Ейфеля — башта з криці
ввіз поляків-бідарів для роботи в копальнях, на полях (є, кажуть, навіть умова на щорічну еміграцію не менше як 300.000) і на фабриках, то природньо, що буржуазна преса увесь час твердить, що діти є благословення боже. Але робітництво та й міщанство здебільша (для буржуїв тільки змога) не дуже спішить назбирати благословенства того, — молоді жінки й чоловіки живуть головним чином як амі (амі — коханці), бо економічний стан такий, що з дітьми та й навіть з дружиною жити дуже трудно. А через те, що жіноча праця оплачується наполовину дешевше, як чоловіча, хоч і при рівних умовах, то звичайно, жінка не може навіть працюючи, прожити, а значить, мусить собі шукати «амі», або підробляти проституцією. В таких умовах дітей не може бути, коли добрих дві третини жіноцтва Парижу займаються проституцією. Коли на одежу заробить на посаді, то на обід немає, або навпаки — і проста стежка підробляти тілом. Звичайно, якось і заміж виходять, але з певним стажем. Тим жіноцтвом і поповнюються кадри повій, що труться в дансінгах, оздоблюють кафе й ресторани, щоб в тупому і безмістовному ритмичному й похабному похитуванні тіла заповняти вільний час молодих людей, яким обставини не дають розумної розваги.