Розкол Европи/В країні поліцейського чобота (Німеччина)

Розкол Европи
Валеріян Поліщук
В країні поліцейського чобота (Німеччина)
Харків: Книгоспілка, 1925
 
КОЛИ АМЕРИКАНЕЦЬ СТАЄ ЯК МИЛО

Коли ми переїзджали радянський кордон коло Себежа, вертаючись назад з мандрівки по Західній Европі, то було так радісно, наче після бані, коли ти три місяці не знав, що таке чиста гаряча вода на забрукану спину. А коли кондуктор, що їхав при нашому вагоні, в той самий момент, як потяг наш чмихнув під арку, на якій було написано «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» — коли, кажу, той кондуктор сказав товстошкірому американцеві по-англійськи:

— Тут уже немає джентельмен, а є товариш!

І коли зразу американець зробився ввічливим, як мило — (куди й ділась його пиха), — ми мало не танцювали.

Це було тому, що останні переїзди крізь буферні буржуазні держави — Литву й Латвію, кидають останній фляк болота в свідомість кожному, кому погано пахне теперішній захід.


БУФЕРНІ ДЕРЖАВИ, АБО БАЙКА ПРО ЛЕВА Й КОМАРЯ ПО-НОВОМУ

Ці буферні держави або, як їх ще називають, лімітні, збудовані на дрібному грабуванні в'їдливому та нахабному як своїх робітників і селян, так і тих, що силою обставин повинні їх переїзджати з нашого Союзу. Це їх пожива. Тому вештається непотрібна кількість контрольорів, — усяка погранична чиновня, що копається в твоїх чамайданах і, виконуючи волю Англії, одбирає всі радянські газети й т. д. і т. ин.

І приходиться, щоб переступити в Европу, дозволяти Союзові терпіти це все.

Всім, здається, відома байка про лева й комаря, який лишився переможцем. Байка ця не має реального ґрунту. Є кращий і ймовірніший варіянт її.

Комар, здійнявши галас на все своє комарине горло, кинувся в бійку на лева. Лев стояв і мовчав. Він дивився за більшим і страшнішим ворогом, що був десь у кущах, тому й дозволив комареві сісти на свій ніс. Хоботком своїм комар упився в живе і почав ссати кров.

Нассавшись остільки, що не було сили триматись, він скотився з левового носа і впав у траву. Тоді лев тільки торкнувся кінчиком пазуря до комаревого тіла і все було закінчено.

Естонія, Латвія й Литва дуже нагадують того зухвалого комаря в своєму теперішньому стані.


ҐІБ (ДАЙ) ЧЕРВОНЦІ!

В Ризі, їдучи туди, до нас в купе підсів німецький купець. Далі — більше. Знайомство. Звідки. На сцену вийшов ще наш дзвінкий полтинник, — а далі запит:

— Чому-б вам не попробувати завести діло з Радянським Союзом, відкрити там фабрику чи-що? (він спец по взуттю).

— Знаю, каже, — спочатку діло піде гаразд, а потім, коли почнуть прибувати червінці, долари, прийде неп і скаже: «Ґіб сюди червонці, доларс… Ґіб… ауф відер зеєн (до побачення)… нітшево!..

І він все це проробив на мигах: спочатку, як будуть казати: «Ґіб! (дай) доларс», потім, як розкланяються капелюхом і потім, як «благосклонно» підтримають його настрій, підбадьоруючи — «нітшево» — мовляв, не бійся, так і треба.

Треба визнати, що оснівну лінію непу, цеб-то радянської політики в умовах його, він досить тонко уловив, хоч і не був у СРСР.

Ми, звичайно, сперечались.


ВРАЖІННЯ З ПОЛЯ

— Ось воно, як німці їздять. Еге… А потяг мчить кілометрів по 70 — 80 на годину, не так, як лімітні.

В вікнах ритмічно проходять розграфлені поля, прочищені ділянки лісу і обсаджені деревами (довідались — яблунями, черешнями й ин.) дороги. Ділянка в пару десятин засаджена рівною, як лисиче хутро, лозою, а збоку будинки — кошикова фабрика. Снігу немає — зелені руна. Чинно все, як на параді — в полі.

Потяг прийшов на станцію, постояв, не зоглядишся, коли він знявся і пішов: ні дзвонків, ні гамору.

Але найбільше вражіння в вагоні зробила все-ж таки німецька уборна. Ну — прямо новела…

В купе почали прискіпуватись — ні до чого: кожна кнопка обміркована і в порядку вода, попілнички, електрика. Найшли два дрібних недогляди і раділи, що таки й німця підчепили.

В Берліні завітали до Авсема й Крестінського, які дуже тепло приймали нас, як представників української пролетарської культури — і почався огляд Німеччини.


ПРИВАТНО-ВЛАСНИЦЬКИЙ НАСТРІЙ БУДИНКІВ БЕРЛІНУ

Берлін, як місто, важкий і чиновний. Хмурий, темносірий загальний колорит разом з фабричним димом осів на ньому. Центр і його будинки акуратні, сухі витягуються, мов на параді. Пам'ятники також мертві… За Брандербурзькими воротами ціла низка усяких німецьких баронів з каменю, наче зі старовинної колоди карт. Асфальт налюксований автомобильними шинами блищить, як чорний паркет, а увечері коли засвітять лихтарі, всі вони світляними смугами, як на ночному льоду, відбиваються в тому асфальтові. На окраїнах все доходні будинки — п'ятиповерхові, їх настрій власницький-буржуйський. Одгородився, насупився — «оце моє» — насунув гостру шапку даху та й позиркує в малесенькі темні-притемні віконечка. Віконечка маленькі, щоб сонце не заглянуло, щоб ніхто не бачив, що господар всередині робить. І навіть радіо — для свого куточку.

Рух великий. Постійно в рухові потяги міської залізниці, підземки, трамваї, автобуси, авто і тільки після 12 годин ночи, коли все це стає — вилазять старовинні карети, запряжені кіньми.

На вулицях вдень сумно і важко, денне світло Берлінові не йде. Зате вночі він, осяяний електричними сонцями, що відбиваються в асфальті, заллятий похапливим і текучим світлом реклам, робить гарне видовисько. Кіно-театри фірми «Уфа», освітлені різно барвними прожекторами, всередині здаються величезними жертовниками, де йдуть скучні міщанські фільми з доброчинними королевами і ніжними служницями, що задарма віддаються героям-офіцерам. І тільки Гарольд-Лойд і Чарлі Чаплін зрідка посміються добродушно над американськими звичаями.

Найцікавіша з світляних реклам буває на кіно та на всякі коньяки й инші «Канторович верке» («твори Канторовича» — руми й коньяки).


РЕВЮШКА, А НЕ ТЕАТР!
Театр мертвий. Театра немає — є ревю — (огляди), що перепачкувалися з американських мюзік-холлів.

Уявіть собі, що в продовж кількох годин вам будуть показувати різноманітні способи чичоток, трошки поспівають і хтось розповість тупий анекдот з естради, вийде хор «русских балалаечников» — в рубахах-косоворотках (бувші російські офіцери), вийде й потанцює багато раз і багато заголених по різному жінок протанцюють балет — щось середнє між цирковими вправами і пантомімою: він хоче, а вона не хоче, а потім обоє хочуть і видно, як хочуть, — пройде багато жінок в самих різнобарвних і фантастичних вбраннях, з павиним розгортуванням хвостів, капелюхів, потім відбудеться парад переодітих дерев'яними салдатиками, де є в німецькій старій формі і гусари, і гренадери, і піхота, і матроси, і гармати, і генерали, і козиряння їм, і муштра, і парад під військовий марш — оце все буде — ревю.

Характерно, що це шаблоново повторюється в кожній ревюшці, а дерев'яні салдатики, коли з ними здоровкається генерал, викликають таке замилування німецьких патріотів, — мовляв, коли немає кайзера й генералів, парадів, то вони ще будуть, — що оплески гремлять, виривається «гох!» — і дейч-націонали з хвостиками на капелюхах (виметемо кінськими хвостами революцію!) задоволені йдуть запити це пивом і в тих по-власницьки настроєних будинках од задоволення гикатимуть, що соціял-демократи добре виконують свою локайську ролю.

Бо поліцейська держава, збудована соціял-зрадниками (тільки в Німеччині можна оцінити правдивість цього слова, що тільки трошки характеризує цю «гнусь»), цілком слугує Барматам і Стінесовим спадкоємцям, а робітництво в такому-ж стані фактичного безправ'я і бідкання, як і було при кайзерові.


ГИДОТА НІМЕЦЬКОГО БУРЖУА

1 от на цьому тлі американської колонії, якою стала Німеччина, в погоні одних за куском забруканого хліба, а других за насолодою, за гнилим букетом розгорнулось «мистецтво» ревю, проституція й гомосексуалізм, шовінізм фашистських спортових і студентських спілок, що й досі ковиряють свої маски шпагами, і в кого більше рубців на обличчі, той більший герой, і що не можуть чути иншої мови, крім німецької, — а почують — поб'ють — це все оголено б'є в очі в сучасній Німеччині. А буржуа й шибера хапаючи, що вдасться, смокчуть коктейлі і фліпи та вишукують нахабних способів розпусти.

Коли подивитись малюнки Гроса — це все портрети вихоплені з побуту німецької буржуазії, яка в гості ходить зі своїми бутербродами, а брат бере у сестри платню за те, що вона замість готеля зупиняється ночувати в нього.
 
ГОМОСЕКСУАЛІСТИ

Хлопець з жіночими рухами, губки бантиком, напудрений з підведеними очима сидить і полірує нігті. Штанці коротенькими трубочками захоплюють вершок

002. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg

Звичайний зразок одного з панчох, що ховаються окреслюючи ножку в лакових туфлях. Це «коханка»! За другим столиком трьохповерховий карк із сала, маленькі очки і нижня губа черпаком п'є сумісь яйця, рому, горілок і ще чогось —

003. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg

найпоширеніших номерів ревю. фліп-фляп. Хлопець похитуючи станом томно підводиться, кличе кельнера, бере в нього паперу й олівця і пише записку. Кельнер односить «коханцеві» непомітно записку і за кілька хвилин «коханка» вже в купе з «коханцем», який ніжно за плечі її обгортає. Трохи випивши він її цілує в губи.

Друге кафе під звуки фокстрота нагадує собою риб'є терло, де спазматично налягаючи на жіночі тіла, вигинаються в ритмові пари. Тут половина проституток, а половина міщанок. У жінок надзвичайно великі ноги. От чому емігрантські княжни і княгині мають високий курс на ринку любови в Берліні: у них маленькі ніжки.


ДРУГИЙ БЕРЛІН

Але є й другий Берлін і друга Німеччина. Вона дуже помітна на залізниці, коли кінчається робота.

Це ті, що будують і винаходять, ті, що дають змогу влаштовувати великі радіо-виставки, ті, що влаштовують демонстрації і стріляють з-за барикад.

Правда, рух будування барикад трохи зовні начебто приглохнув і зальопані взятками соціял-демократи влаштовують процеси «німецької ЧК» при дружній підтримці «хазяїв» — дейч-націоналів. Революція одгреміла, гроза Жовтня не пролилась життєдайним дощем і навіть такі анахронізми, як назви берлінських вулиць і площ, залишили незайманими: Кайзерплац, Фрідріхштрасе, Гогенцолерндамм, Бюловштрасе й т. д., як національна гордість соціял-демократії б'ють в очі ще й досі, але авангард пролетаріяту — компартія міцніє, перейшовши на систему ячейок на виробництвах і гартуючись у щоденних сутичках за заробіток і т. и.

Коли випустили з в'язниці поета-комуніста Еріха Мюзама, з пропозиції партії робітництво прийшло на вокзал його зустрічати. Групи швидко йдучи розгортаються на вулиці в стройні шереги, десь з-під поли вихоплюється червоний прапор і вже в уха б'є спів «Інтернаціоналу». Загін поліції на конях налітає на юрбу в той саме час, як з протилежного боку згуртувались друга, третя колона. Правда, поліція демонстрацію розігнала, але довго ще групи гамулились по вулицях з революційними співами. З уст одного робітника ми почули на адресу буржуя, що стояв поруч, таке напруження ненависти, яка довго збиралась, що вона сказала нам: Революція в Німеччині буде більш жорстока, ніж у нас, бо це люди, що мають взаємну планову ненависть і при своїй розміркованості будуть як холодна машина перетворювати її в діло, ламаючи опір вже досить добре організованого фашизму. Там нашого захвату мабуть не буде. Революція буде великим і працьовитим механиком, що вдосконалить техніку горожанської війни. Це тому, що німець любить порядок. А боротьба тим страшніша, коли вона йде не емоціонально, а за порядком, цеб-то стає машиною. Коли ми заглибились у робітниче життя Німеччини, ми тільки дужче переконались у попередньому твердженні.


ВЕЛИКА СИЛА, А НІ НА ЩО ДИВИТИСЬ

Берлінці довгий час пишались своєю радіо-виставкою. На площі перед величезним дерев'яним будинком, де міститься виставка, гойдаються великі рекламні аеростати. Будинок з дерева, щоб бути ізоляцією для тих хвиль і токів, що купчаться на терені виставки.

Радіо — така тонка і така грандіозна річ, так непохожа на попередню добу техніки, що дивуєшся, як розум людський в тих кружечках, лямпочках, коробочках — може вигрівати таку силу, що нею тримає в постійному обхваті всю земну кулю за соті долі секунди. Тут тонкість техніки дойшла, здається, до апогею. Як далеко це од дикунської ваги (ричага) та колеса.

Тому грандіозність виставки тільки в свідомості: велетнів машин немає, все маленьке й тонке, — боротьба за місце й матеріял надає будівництву грації, легкости й мініятюрности, прогресивно збільшуючи разом з тим силу.

Показано, яке значіння має радіо вдома, як постійний учитель, розвага й знаряддя праці, в потязі, на війні і т. д. і т. ин.

Тут-же ми познайомились з дивним для нас становищем комуніста-винахідника. Він брав участь в барикадних боях, коли здавалось, що Німеччина в цілому подасть руку радам. Але йому треба їсти в умовах капіталістичної тепер держави. Він поліпшив радіоапарат, що його можна зміняти на грамофон і ще якось там. Тепер свій винахід він повинен просунути в життя. Найкраще, коли він витримає конкуренцію за свій винахід, відкривши власне підприємство. Він находить собі компанійона і поширює майстерню. Тепер він може говорити сміло з великим промисловим об'єднанням, але таким чином він сам втягається в капіталістичне оточення і підприємство з ризикою цілком перетворитись в експлоататора. Почувається зараз якось роздвоєність того міцного давнього партійця. Ось в яких тяжких обставинах, якими вивертами мусить триматись західньо-европейський комуніст.


ГЕНІЙ ПРАЦЬОВИТОСТИ, А НЕ ВИНАХОДУ

Справа з винаходами в Німеччині стоїть надзвичайно оригінально. Німці не винаходять, а поліпшують. Всі великі винаходи були зроблені не німцями, бо в німцях живе геній працьовитости, трудолюбства, який у тупих екземплярів доходить до абсурду, з якого ще Гейне сміявся. Зробити смілий крок, це так трудно, але обточити і обмацати те, за що допомогли вчепитись, німецький геній уміє як-найкраще. Тому німецька техніка вражає відсутністю розмаху, але використанням всіх можливих деталей. Через те німецька техніка все добре повторює і поліпшує в дрібницях, але не робить революційних змін.

Наприклад, в друкарському ділі найбільшої в Европі друкарні Шпаммера в Ляйпцігу ми побачили такі старовинні лінотипи, що американські порівнюючи з ними як небо і земля. Друкарня ця випускає до 40% книжок всього німецького книжкового ринку. В друкарні побачили, що навіть деякі берлінські двохтижневики друкуються там. Величезні ротаційні машини, особлива увага обгортці і готовій палітурці, що робить книжку міцною і красивою — це те, чого так нам бракує.


СТАН ПРАЦІ

Дирекція ввесь час стежила, щоб ми не заговорили було часом з ким-небудь: тим більше, що симпатії робітників і робітниць, що випадково довідувались, що ми з радянської землі, ясно позначались в тих кількох рухах і поглядах, які можна було вловити. В середньому друкарня дає біля 50–60 тисяч примірників на тиждень, причому середній розмір книжки коло 20 аркушів. Але ми довідались, що деякі робітники завдяки тому, що робота «сдельная», працюють на тиждень иноді по 67 годин, одержуючи за годину по 35 пфенігів (коло 17½ копійок), особливо робітниці в палітурному й ин. відділах, цеб-то за місяць такої праці по 11 год. в день, заробіток загальний не досягає навіть 5 червінців.

Безробіття душить німецького працьовника, особливо багато безробітних в м. Гамбурзі, цій північній Венеції. Гамбург одно з красивіших міст. Завдяки порту і верфям, що наклали на нього відбиток інтернаціонального міста з індустріяльною і торговельною основою, він уявляє себе якийсь великий клубок протилежностей. Бідарі портові, що дістають раз на тиждень працю, і магнати корабельних ліній, криві вузькі вулиці з брудом трьохоконних високих будинків з низенькими стелями і поверхами, що нависають один над одним, і каналами — поруч з асфальтовими заллятими сяйвом електрики площами та унтергрундом (електропідземна залізниця), що йде по-під Ельбою, старі готичні церкви і рештки цехового ладу великого Ганзейського центру — поруч з гігантами кранами, що можуть підняти 10.000 пудів, цеб-то десять вагонів у повітря, з великими елеваторами й иними будинками сучасної архітектури.

В тих вузеньких вулицях живе портова біднота, яка живиться покидьками і жінки й сестри якої вдень і вночі напівголі стоючи в одчинених вікнах закликають матросів і всіх инших на брудне ліжко проституції. В тому оточенні темних брудних вулиць і невільної розпусти виростають діти, які копаються в смітті тут-же на вулиці і яких тут так багато. Ми ходили з комуністом, який, маючи раз на тиждень роботу, мусив кормити батька і зимою ходив без пальта. Зате він показав і той напрямок думок і симпатії своїх знайомих, що жили в тих вуличках. В тих місцях було найбільше плакатів комуністичної партії Німеччини (KPD), рисованих художниками «червоної групи», а на розі одної з них вузької і другої широкої, що бруком котилась до порта, хазяїновито стояв Ленін, з руками в кешені (на плакаті) він тут був таким рідним і таким своїм. Він тут був господарем бажань і надій тих кривих вуличок, що живуть одним життям з грюкотом верфів і рейсами пароплавів з цілого світу і до яких ті вулиці порозкривали свої голодні роти.

Зате чайки в порту білою ватагою розважали дітей з тих місць і дими пароплавів та катерів мали всі — крізь молоко — барви райдуги од синьо-фіялкового до жовтого і буро-червоного. Катери пихтіли і шмигляли тупоносими мордами по воді, плутаючи дим той, та перевозили людей з одної погрузки на другу.

Гамбург після Берліну найбільший комуністичний осередок. Берлінські товариші мають найтісніший звязок з ним. Крутолобий з мідним волоссям Макс Енгель каже, що там їхні авангарди. Сам він живе в апартаментах, де через день буває поліція, де через увесь двір од самої крамниці, в якій по історії й практиці комунізму розмальовані великими чорними штрихами Гросом стіни й двері. Сюжет — гостра сатира на німецьку буржуазію.


НА КЛАДОВИЩІ ЛІБКНЕХТА І РОЗИ

Туди акуратно що-дня заходить наш приятель Леов, що має таке м'яке обличчя з волоссям льону

004. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg
і грузну та отчайдушну постать. Він також був у німецькій червоній гвардії, він одбивався поруч є Йоішесом, кращим ватажком спартаківців, що тепер похований поруч з Карлом і Розою. Йоішес упав, а Леов зостався живий.


К. Лібкнехт 6 років.

Леов нас проводить на кладовище. Далеко з краю міста — велике місто мертвих і в одному з кутків його лежить фаланга без хрестів, але з вінками червоних квітів. Тут, між иншими, могили з кам'яними плитами і написами Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. Якось не віриться, що за два аршини під тою плитою лежать струхлілі клітини тих людей, чий голос гремів і розум міг так гостро бачити хід суспільного розвитку. Десь от-тут всього два аршини — вони самі, голос яких лунає ще й зараз працюючому люду, хоч джерела звуку й пересохли.

А вдома у Лібкнехта його дружина розповідала про ніжну, але тверду вдачу чоловіка.
 
ТВОРЦІ НОВОЇ КУЛЬТУРИ

Згадувалось вище про «червону групу» художників, що ведуть велику роботу пропаганди серед мас. Це

006. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg
Художник Шліхтер.

жвава і міцна молодь, де найстаршими є Грос, Шліхтер, куди входять Клейн, Сціляп і ин., що не пішли за модною, в мистецьких колах, службою на угодовців, бо там добрий заробіток і пошана буржуазії. Вони, як і кращі письменники-комуністи, потроху бідкаються,

007. Валеріян Поліщук. Розкол Европи. 1925.jpg
Художник Грос.

але зате горіння їх повне і малюнки з перспективою. Всі вони купчаться коло сатиричного журналу «Дубинка», що йде для маси з тиражем 50.000. Решта — німецького, як і взагалі західнього мистецтва, не має смілих перспектив, не має розмаху, не має творчого хребта.

От як, наприклад, живе найбільший сучасний поет Німеччини — Йоганнес Бехер. Десь на п'ятих поверхах в даху зроблено ательє дпя маляра, одна стіна — просто стіна, а друга похила частина даху, яку оправлено шклом. В одному кутку столик з купою книжок і паперів, в другому канапа й столик, посередині грубка, щось подібне до буржуйки, і друкарська машинка. Це майстерня й житло відомого по всій Европі колишнього експресіоніста, а тепер одного з організаторів групи письменників-комуністів, автора маршів і запальних прокламацій — Бехера. Високий, з високим рожевим лобом він м'яко говорить тією комуністичною реторикою, що її розуміє і розум і емоція, але якої ніяк не можуть прийняти наші здрібнілі критики з професорськими титулами і жабиними обріями. Останні книжки Бехера «Vorwaerts du rote Frout!», «Arbeiter, Bauern, Soldaten» та «На могилі Леніна». Буржуазія мстить Бехерові тим, що не хоче друкувати в своїх видавництвах навіть його лірики.

Передова інтелігенція працює разом з робочими масами в самих тяжких умовах напівлегального, а то й нелегального існування компартії де в ЦК що-тижня робляться поліцією труси, де закостеніла німецька стара інтелігенція розповсюджує ще й досі картки Вільгельма і зітхає за тим, що одержувала чини од імени самого кайзера; де ячейки і фабрзавкоми на виробництвах у підпіллі, де власники фабрик ставлять вимогу не належать до профспілок; де на районних зібраннях по-під будинками ходять шпики, а в будинках провокатори. Це все під егідою «Німецької держави» (не республіки, борони боже), де президентом сидів покійний соц.-дем. — Еберт, а сидить Гінденбург.

Засідання ячейки десь в глухому закутку міста в пивній за шклянками пива з акуратним протоколом. Справи стоять: оволодіти кооперацією, відкрити гурток ленінізму? поставитись до процесу так званої німецької «ЧК».

Шуткуючи иноді, і весело роблять діло. Одну з товаришок, що досі не вступила в профспілку, бо боялась, що вижене фабрикант з посади, після гострих суперечок, згідно резолюції V конгресу Комінтерна, було виключено. Вона посиділа трохи, стріпонула хвостиком, як курка після півня, і пішла. Один з робітників тоді: — «Ми так і знали, що вона така. Бач як пішла».

Один робітник якийсь сором'язливий у прилюдних виступах, із добрими сірими очима, неначе шпагатовитими жилами на руках, ніяк не міг розпочати своєї інформації про відношення робітників його підприємства до комуністів у звязку з останніми подіями. «Відношення подвійне. Одні ще слухаються «Форвертса» і вірять наклепам на комуністів, друга частина за нас. Тому наші хлопці ранками перед роботою пишуть од руки коротенькі інформації і роз'яснення і ми переконаємо всіх, ми покажемо, на чийому боці правда».