Політика (1928)
| Політика Харків: «Український Робітник», 1928 |
|
 |
| ДЕШЕВА БІБЛІОТЕКА КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА | |||||
_-_05.jpg) |
_-_02.jpg) | ||||
|
Г. КОСИНКА ПОЛІТИКА
|
|||||
_-_03.jpg) |
_-_06.jpg) | ||||
| „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК” | |||||
Г. КОСИНКА
ПОЛІТИКА
ВИДАВНИЦТВО „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК“
[89179-32]
Укрголовліт № 361
Замовл. № 4170
Прим. 15160
Харків
1928
Серед сучасних українських белетристів Гр. Косинка вже з 1922 р., коли вийшла його перша збірка „На золотих богів (вид. „Слово“ 65 стор.) посів поважне місце. Його жеттєпис для пролетарського письменника цілком підхожий. Він народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці, Трипільського р., на Київщині, в убогій селянській родині. Змалку К-а почав ходити по панських економіях на заробітки, що й списав в оповіданні „Набуряки“, видр. у часописі „Боротьба“, 1919 р. Коли він трохи підріс і вивчився читати, то батько його, бувши робітником Григор'ївської цукроварні, поставив туди на 2 роки й сина. Через якийсь час усій родині довелося виїхати на Амур — „тікали, шукаючи щастя, від злиднів, та злидні, видно, скрізь однакові для бідних“, бо довелося знову повертатися на Україну.
Року 1914 Г. К-а „покинув сухий вишняк коло батьківської хати“ й рушив на заробітки до Київа, де багато поневірявся по різних канцеляріях, заробляючи на хліб.
Учився, одвідуючи „гімназіяльні курси“, де скінчив 6 кл. гімназії. Любив багато читати, особливо захоплюючись Гамсуном, Винниченком, Стефаником, Васильченком, що вони значно вплинули на його власні оповідання.
Потім Г. К-а був козаком української армії, брав участь у боях і яскраво подав факти громадянської війни в оповіданнях „На золотих богів“, „Троєкутний бій“, „Оповідання без морали“ й ін. Учився далі у вищій школі, що її не скінчив через злидні; сидів три місяці у в'язниці. Його оповідання друковано в „Новій Громаді“, „Черв. Шляху“ („Анкета“ у кн. 6, 1924 р.); окремо вийшли „За ворітьми“ (вид. „Книгоспілки“ Х.–К., 1924 р.), „Мати“ (те ж вид. 1925 р.) і „В житах“ (ДВУ, 1926 р.). Подане нижче оповідання „Політика“ ввійшло в збірку тієї ж назви у вид. „Маси“, 1926 р., 93 стор.
Воно показало, що письменник може в окремих моментах дорівнюватися до видатних попередників.
Сюжет його „Політики“ не вражає новизною. Незаможник Мусій Швачка їде з дружиною Мар'яною до її багатих родичів — батьків колядувати. За вечерею ті пригадали йому всі кривди свої, одібрану земельку (6 десятин), небажання видати незаможницьке свідоцтво куркулівській донці-студентці, небажання піти їм назустріч за нової економічної політики. Родич багатій Дмитро Кушнір, мститься незаможникові і стромляє йому межи плечі ножа-колія. В „Політиці“ Г. К-а дає типовий малюнок сучасних класових відношень на селі, малюнок надзвичайної сили та яскравости. В ньому він залишив і свої жарти, звичайні, напр., для оповідань „Циркуль“, „Сорочка“, „Анкета“, „Місячний сміх“, надавши дії серйозного, навіть трагічного розвитку.
— Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогодні, виходить, поїду колядувати?.. Не годиться наче так, та поїду на злість, побачу, яку то політику мені шуряки мудрі з тестем заспівають!..
Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стіл так сильно, що захиталося світло каганця в хаті.
Жінка щебетала, раділа:
— Хіба ти проп'єш своє старостування? — обережно засміялась вона, розстеляючи на столі свою дівоцьку тернову хустку.— Не вік же гризтися з людьми да комнезамів своїх захищати… — виводила вона далі, кінець тій хустці розгладжуючи, а на Швачку вдивлялася, думала: „хоч би не розсердився!..“
Та Мусій Швачка сміявся:
— О, знов за батькову землю жаль підсокирюється! Пропало вже навіки, Мар'яно, шість десятин; взяли ту землю мої комнезамщики, як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить… Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!
Слово „політика“ вразило Мар'яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було… Вона махнула рукою:
— Служив їм, служиш, а дяка? Ворогів нажив півсела — оце така заслуга, не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали…— Ого, — засміявся Мусій, — да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.
— Правда, — одказала та батькові, на матір глянувши.
— Правда! — підхопила Мар'яна, — що ти зарічана дуже.
— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.
Хотіла ще Мар'яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають не тих, кому він землю понарізував, а тільки, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на Перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!
— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями про свою політику не згадуй, а то ще наб'ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама схвильована, ждала що він скаже на це.Тоді Мусій простяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:
— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медаль видав!..
Він полапав праву кешеню, де справді лежав плискуватий бравнінг — здобич Перекопської перемоги, і, кинувши жінці — „я ж запрягаю“ — вийшов на двір.
… — Ой, гарячий ти, Мусію, та клепки не хватає! — сказала сама собі Мар'яна, зідхнувши важко.
І вона мовчки зодягала чорний корсет, спідницю кубову та ще сорочку з дрібним вирізуванням, ту, що колись була дівувала в тій сорочці Мар'яна…
Задумалася над сорочкою з вирізуванням — дівоцтво згадала: „гей, кіньми не догнати, золотом не скупити літа тії“.Її очі впали на Степанидку — осміхнулася своїй думці:
— Ого, ще п'ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай…
— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.
— Не можна так, дочко, треба ж діда провідать… Він же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар'яна.
Дочка замовкла. Вона пам'ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викотила їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала-плакала, примовляла: „хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять…“ Мати тоді зарікалася, подумала дівчина, ніколи до багачів на поріг не ступати…
— Вам нічого, а з батька будут насміхатися…
— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар'яна.— Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється.
Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієї врангелівської шинелі, що з-під Перекопу дістав), казав:
— Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар'яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!
Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радости Мар'яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.
— Що нам багачі, Степанидко?
А Мар'яна, запишавшись, своє слово додала:
— Старців контора ваша буде писати.
— Старці — старцями, а ти по-дурному сердишся! Краще — зодягайся скоріше, — вимовив з якоюсь нетерплячкою Мусій, і Мар'яна мовчки зодягалася.
У товсту хустку запиналася, нав'язувала, пирогів, коло дітей припадала, а коли все, здавалося, поробила, тоді стала посеред хати:— Спіть же, діти… Ну, господи благослови!
— Та вже, каже, поблагословив! — пожартував Швачка й накинув стару шинелю на плечі — велика тінь його постати одбилася світлом на комині.
— Спіть же, діти, — промовив він Мар'янині слова, лапнув правою рукою за кешеню і — вийшов з хати.
Виїхали Швачки за ворота на зоряну дорогу. Під полозками кипить мороз, пару з рота вириває, а кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок.
Мар'яна сидить на санях, наче та молода на посаді — щаслива; їй здається, що от-от доскочить вона з чоловіком того щастя, коли рід її багатий не буде вже братися на Мусія, як харпака останнього — політикою не вкорятиме, а сестри — не зідхатимуть на базарі „ой, бідна сестро“, — і раді-раді, що вони не такі, як Мар'яна, а багатирки! Ні, хай ще пройде рік-другий, думає Мар'яна, а ми (за Мусія мислить) зіпнемося на ноги… І вона мимоволі гордує та пишається своїм чоловіком.
Вона солодко мріє, і мислі її, спотикаючись, біжать у минуле…
Справді, били її поляки за Мусія, багачі виселяти із села хотіли — всі так в'їлися, а зайшла комуна — прийдіте поклонімося Мар'яні! Наче великдень їй настав, і світ поширшав… боялися чоловіка, що землі комнезамам роздавав, і лащилися та піддобрювалися до Мар'яни — не пособилося…
— Така політика, дядьку Андріяне, — казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору: розкуркулювали в пень.
— Сам ти політика, чуми чорної гірша, — була відповідь Андріянова, і Мусія продражнили на селі Політикою… Андріяниха хватала на дорозі за роги бика, кричала:— Убийте мене, розсукині сини, а скотини не ведіть з двору!..
— Політика, — сміялися комнезамщики з Мусієм, і бик, звісивши долі товсту шию, пішов, мов арештант той, попереду. Четвертий рік тому, а не забула Мар'яна…
— Такі якісь думки чудні верзуться, — подумала.
— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.
Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик; далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар'яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті… Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!
— Це я згадала, — каже Мар'яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде колядувати?.. — Вона запитала про Андріяна з якимсь невідомим їх острахом.
— Да, це — свати, аби чорт їх ухватив! — жартом одказав Мусій, і їхали якусь часину мовчки.
— Це вже Степанидка заснула, — мовив, нарешті, аж за селом Швачка. Додав:
— Ех, їду оце на страменіє: ну, скажи, яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади: „комуна“ родається, старці очі вгору підводять“… — І Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далі вдарив з люти коня, той рванув копитами замета й помчав сани з усієї сили. Мар'яна мовчала.
Уже в'їздили на панські землі, де стояли ще нескінчені нові хати, занесені великими валами снігу; одна з них, щасливіша, накинула на себе якусь дранку з гречаної соломи, у вікні — синє світло чи каганця, чи лампадки — блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голі причілки, і зіяла чорними ямами невставлених вікон.Кінь, добігаючи до цієї хати, раптом спіткнувся і злякано захріп; Швачка смикнув його назад — зупинив.
Мар'яна цокала з переляку зубами, Мусій обережно, тихо якось, витяг з кешені револьвера, але скрізь — мертва тиша.
Світло в хаті раптом спалахнуло — раз, другий, і за третім — погасло; кінь же стояв на місці та гріб копитом сніг… Швачка пробіг трохи наперед і, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав:
— Кіт замерзає! От бідний, не попав до хати, а тепер колядує!…
Він підняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, і приніс до саней; Мар'яна, схвильована з такої зустрічи, пошепки казала:
— Кинь його к чорту отуди у сніг — це хтось нарошне кинув! На зло…
— От дурна! — засміявся Швачка, — чого ж йому, товаришку, пропадать?..Він положив кота собі на коліна, прикрив його, і, ховаючи до кешені револьвера, сказав жінці:
— Подарую Андріяну за бика… Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.
До хутора лишалося ще дві верстви. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла у степу пишна й красна.
Кінь, коли повернув його Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, — бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч… Швачка під'їздив з Мар'яною до тестя.
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи, засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, инеєм…
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.Його голос — різкий на морозі, наче підкинув на санях Мар'яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї „од серця“ — слова не зважить, і запальний…
— Мусіє, я тебе молю, — вимовила вона, коли під'їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут…
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
— До чого ж ти вже злишся? — лагідно промовила Мар'яна, і на її очах забриніли сльози, а одна сльозина, наче мороз її викотив з ока, тихо впала на коліна чоловікові.
— Викинь того чорта! — і вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.— … А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар'яна до високої чоловічої постати, що вийшла з хати.
Хтось хрипко поблагословив, одчинив ворота і, коли сани Мусія Швачки зупинилися під скиртами соломи, мовив:
— От мороз, Мусіє Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сей год… Правда, совєтська власть коляди не признає!..
Мусій мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею, а Мар'яну на порозі зустрічала мати:
— Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш… А тут увесь рід з'їхався: колядують.
Мар'яна заплакала і, спам'ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодиці з морозу мінилося червоними яблуками на щоках, тонкі губи були міцно стулені і лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона піджидала в сінях Мусія: ніяково без чоловіка самій заходити в хату.Ой гула-гула крутая гора…
Святий вечір, добрий вечір…
У хаті колядували; ще тверезі були, і голоси жіночі гули соромливо — ніхто не співав на всю гортань. Отак на одній ноті загула пісня колядка про круту гору, засіяну шовковою травою, і, коли переступили хатній поріг Швачки, завмерла.
— Оце добре, — сказав із-за столу Андріян, що сидів був поруч з Мар'яниним батьком, — це добре… Мусій Степанович навчить вас по совєтському колядувать!..
І він, хитро усміхнувшись, моргнув до жінок, що колядку заспівували; та гості повернули голови до дверей, — жінки втопили очі на Мар'яну, а чоловіки суворо віталися з Мусієм.
— Дав господь празник — усім празник, — приказувала Мар'яні мати, ніби виправдувала її перед родом; а Мусія зятем дорогим величала, аби сварки якоїсь не було, і змітала полою корсета місце на лаві — запрошувала дочку та зятя до столу сідати.На столах стояла у великих, мальованих тарілках страва; два ковбики в мисках лежали ще непочаті, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочесніші місця.
Гостей було повна хата; чотири зяті з жінками — сестрами Мар'яниними, сиділи вже за столами; Андріян Кушнір — сват батьків — сидів поруч свого сина, і займав місце на покуті — почесне місце, бо, правду сказати, Кушнір з усіх гостей найбільший багатир тут був; куми та рідня близька й далека мали місце за Мусієвим столом, і здивовані були, що такий запеклий уже комуніст, як Швачка, а приїхав до тестя колядувати!
— Дай же, боже, і пшениці щоб родили, і діти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар'яни чарку. Мар'яна випила, а мати налила другу чарку Швачці, казала:
— Хоч за тебе, сину, поляки ребро мені переломали, та кров моя за тобою, і в роду, виходить, всі ми рівні…Вона обвела очима гостей — всі мовчали. Кушнір осміхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещею по чарці, та ще стара хлюпнула недопитий самогон під стелю, — загукав:
— Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожні чарки заглядаємо!..
Тоді всі якось веселіше загомоніли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршої сестри Мар'яниної, пишно до столу Швачки підійшла, привіталася.
— Мене з вузу за куркулівство викинули — ідіотизм якийсь! Дев'ять років на гімназію витратила, і прошу — дочка куркуля!
— Виходь заміж за комуніста — не викинуть! — гукнув здалека Кушнір.
— Хай вийде, чи з лахміттям з хати не викурю, — гордо мовив кремезний, припухлий на обличчі, батько студентки.
Швачка, допивши для сміливости третю чарку, не втерпів:
— Просте дуже діло, небого: така більшовицька політика — вчилися колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать!
— Пхи, яка ж тут політика?..
Кушнір: — Правильно, Галино Дмитровна! Адійотизм, а не політика!
І всі на слова Кушніреві засміялися; Швачка хотів був підвестися із-за столу, хотів покинути таке гостювання, але його заспокоювала Мар'яна, переконувала, що не слід на сміх та поговір з гостей виїздити…
Затягла якимсь тонким сопраном молода жінка; а дальші слова пісні проказав Кушнір — тільки не співали цю пісню, бо святий вечір — не годиться такі пісні співати.
Всі, на диво, припрошували студентку, аби заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:
— Заспівай мені тієї Вкраїни, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила…Студентка почервоніла, очі долі спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений, сидів Швачка, і не співала.
— Роде мій, дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи, — били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати!..
— Я, свахо, не здіймаю бучі, — я прошу онуку вашу, хай мені Вкраїни заспіває… — і Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по старому; жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар'яна сиділа, мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніревим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: „десь з чужої комори — виплакана хустка“, і так гірко та боляче було Мар'яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.— … Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.
Та одкинула свої стрижені, кучеряві коси з маленького лоба і, пристукнувши об долівку тонкої, панської роботи, черевиками, гукала до гостей:
— А давайте заспіваємо „Застеляйте столи“, знаєте? Студенти так люблять на вечірках цю колядку народню, так захоплюються…
— Вони Інтернаціонал теж як бугаї ревуть! — вимовив зо зла Кушнір, і казав сватові, Мар'яниному батькові:
— Чув цих студентів у поїзді, як на святки їхали — полівка, свату, а не люди!
— А правда, Мусіє Степановичу, що комуна вже торгівлю дозволяє?
— Дозволяє, — незадоволено відповів той.
— Уже закон, — продовжував голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!
Всіх зацікавила новина, що її сказав Кушнір, і ніхто з гостей навіть не думав співати; студентка вже розкрила була рота, де біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби, і так застигла, а спам'ятавщись, лизнула губи й сіла коло Швачки.
— Мені дядя посвідку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусія.
— А дядя в тюрму піде по-твоєму? — відповів не в тон Швачка. Студентка пхекнула.
— От, Мусіє Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я — не забув! Умру — не забуду: грабіж…
— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою!
— Ти ще молодий так мені одказувать…
— А як же треба одказувати? Підлизуватися, правда?
Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати; Мар'яни вже не було коло його — ій чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.
Швачка встав, похитуючись, із-за столу й тихо вийшов на двір.
Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище, аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом…
— Дме на завірюху, — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, він довго шукав по-темному і, коли знайшов її підбиту ногами під ясла, — пожурив коня:
— От дурило ти! Голодний тепер?..
Кінь заіржав, стукнувши копитами об поміст.
— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коневі на голову, — попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торгівлю дозволено, а Кушнір уже лапи простяг — землі хочеться… На груди б тобі землі насипать, зараза!
Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня — Швачка постояв та послухав — смачно спить!
Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був на підпитку, а рідко пив горілку.
Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся, і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою.
— Сволоч. „Дайте, дядя, незаможницьку посвідку“… Наче я торгую незаможницькими посвідками!..
… Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп'янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки…
— Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики навергані горою! А Кушнір, як та медянка-гадюка, язиком крутить…
Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка біла, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.
— Не хоче підгинати хвоста собака, та доводиться підгинати, — впали через поріг, назустріч Швачці чиїсь слова, і всі гості засміялися.
— Не та політика тепер…
— Голий був — голий зостався…
— Не займай ти, сину, Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща, — нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба…
— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, аби всі чули, Швачка.
— Я — бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же…
Швачка люто метнув очима на Кушніра.
— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!— А хто ж буряки Мар'яні по весні давав?.. — мовив, задоволено одкинувшись на лаві батько студентки.
Кушнір махнув рукою — і пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:
— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш… За що дяка така?!
— Гроші, тітко, брали, — треба одробляти… — вимовила серед німої тиші студентка.
— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші — мати твоя не схотіла грошей у мене брати… Правду кажу?!
— Яка тут правда?.. — Всі здвигували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, — і блідий був, аж синій — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.А Кушнір підвівся за столом, казав:
— Ти як той Ірод-цар людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормйожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..
— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.
— Все?! А кто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!
— Я.
— Ага, подякуйте йому, поклоніться… — Очі в Кушніра налилися кров'ю. Ніж у його руці стукав у такт промови об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі.
— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовить коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син:
— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте…
Всі раптом за столами заворушилися, хтось гукнув: „що ви робите?!“ Швачка шарпонув правою рукою до кешені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.
По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар'яни.
— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте…
Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь у сінях, і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання…
— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами — одна студентка кричала: „на землю падайте, на землю…“ — та пострілів більше не було.
… Швачка лежав у сінях навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав, і довго стуляв пальці правої руки.
Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.Мар'яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.
Кушнір злякано глянув на Мар'яну, бігав очима й шептав:
— Нічого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.
№ 96—97. І. Франко — Отець гуморист |
10 коп. |
№ 98—99. Короленко — Річка грає |
10 „ |
№ 100. А. Головко — Червова хустина |
5 „ |
№ 101. Панч — Тихонів лист |
5 „ |
№ 102. Косинка — Політика |
5 „ |
№ 103. Яновський — Туз і перстень |
5 „ |
№ 104. Панч — Смерть Янучлянса |
5 „ |
№ 105. Головко — Пилипко |
5 „ |
№ 106. Сенченко — У золотому закуті |
5 „ |
№ 107. Аніщенко — Ніч у саду |
5 „ |
№ 108—109. Косинка — Мати |
10 „ |
№ 110. Винниченко — Суд |
5 „ |
№ 111. Горький — Двадцять шість і одна |
5 „ |
№ 112. Горький — Один з королів республіки |
5 „ |
№ 113. Горький — Омельян Пиляй |
5 „ |
№ 114. Коцюбинський — Подарунок на іменини |
5 „ |
№ 115. Винниченко — На пристані |
5 „ |
№ 116—117. Бордуляк — Михалкові радощі |
10 „ |
№ 118. Васильченко — В темряві |
5 „ |
№ 119—120. Франко — Івась Новітній |
10 „ |
№ 121. Любченко — З темного передпокою |
5 „ |
№ 122. Панч — Перегони |
5 „ |
№ 123. Яновський — Роман Ма |
5 „ |
№ 124. Сенченко — Дурень |
5 „ |
№ 125. Первомайський — 19-й рік |
5 „ |
№ 128. Качура — За 10 „оре“ |
5 „ |
№ 127. Ле — Розбійники |
5 „ |
№ 128. Кундзіч — На ярах |
5 „ |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|