Плуг (Дніпровський, 1924)/Співучі яруги
| ◀ Плуг | Плуг Співучі яруги |
|
_%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%822.png)
1.
Червоніє маком в небесній толоці.
Ой, кривавились роси уранці
і роз’ятрене сходило сонце.
Засвітились свічками маєтки,
хтось приносив їх з галасом в жертву.
Розридались в болотах скрекотні.
Все іржало й молилося: жерти!
Скрізь блукала шляхом революція
й навмання через оране поле.
Сторож вийшов — нікого у будці.
Наштрикнулась на небо аж колія.
— Вже не буде ні гендлю, ні яток.
Не приїде Хома вже за гасом…
Не обважить Хому вже на канторі…
Будуть всі працювати горбами:
губернатор, полковник, урядник.
Не хотять вже тинятись з торбами.
Спідниці собі шити із ряден.
І не спалось вночі спекулянтам,
і дивилися злякано в біблію
попаді і зажурено плакали:
— Світ кінчається… Горе… Погибіль…
з переляку з сметаною глечик,
вештавсь мовчки задуманим греком
біля трупів скривавлених вечір.
На крамницях червоні печаті
і поморщились яточки гуняво.
Не любов’ю, — мечами, мечами
На землі встановляють комуну.
Хто напроти — безжально покарано.
Це — комуну виводять на рельси.
Як привозять возами в лікарню
Не пізнати: хохол, чи єврей.
вийшла Фаня несміло на продаж.
Злидні гнали, дівчата тікали,
торгували дівочою вродою.
За карбованець (сунув в панчоху)
віддала сором’язливу цноту. —
На душі було вітряно й мокро
і чадила душа її ґнотом.
І болить, так болить незагоєна.
Сором міддю жевріє на щоках.
І порожня душа, як вибоїна
і як погріб, жахлива і чорна.
запасний оселедцем в кешені.
— Де-ж ховаєтесь, прокляті гади?
Я шукаю буржуйські мішені.
Мій револьвер сьогодні голодний,
мій револьвер ще зраня не снідав.
Та невже-ж, растреклята погода,
що йому й повечеряти нігде?
І прядуть на базарах легенди,
завивають в моторошний кужіль.
А на ранок на вулицях гетри,
Сонце морду в червоні калюжі.
та не довго впивалися п’яним.
Ой, лизнуло вогнем з-за Збруча
і захакали важко на рампі.
Потягалися з рваними ранами
догори і на землю устами
і війшла старовинною брамою
куркуляча блакитная каста.
Гей, нахмурились скелі і мури.
Теліпались чудні оселедці.
— Історія України в карикатурах.
Засміялось куркуляче серце.
Ой, лишилась сердечна Галіція.
Застилали піонами шлях
і гнилими шматками муніції.
Цілували болото Збруча.
Набирали гнилого у скроні.
І стояла в їх осінь в очах,
І іржали моторошно коні.
Отаман: — «Через Київ до Львова…
Посічем спочатку комунарів»…
Їхні душі дивилися вовком
і світилась в очах кочегарка.
а за ними Козятин, Бердичів.
Понесли на Київ рушниці
і легковірні душі мужичі.
А із Криму, повз шахти Донбасу
другим боком підходив Денікін.
Ой, повісять Вкраїну на бантині
Запанує кокарда і шлик.
І збиралися грюкнуть дверима,
Щоб од того останнього грюку
У Парижу і Лондоні гримнуло
й панські голови спілими фруктами.
гнівно кинуло димом од фабрик,
засміявся повстаннями степ,
одягнувся в калинові фарби.
Засміялось моторошне: смерть!
Вітер взявся служить вістового:
— Годі серце плекати німе!
Розлетілись на конях загони.
У штанах, завширшки, як Лиман,
з оселедцем, шаблюкою й люлькою
до Денікіна мовив отаман:
— Видко, брате, обом нам каюк.
Гайдамакам сказав тоді Волох:
(А навколо гарматами гуркало,
Розкидало те слово навколо)
— Годі нам фарбувати сніги
і шукать невідомого ворога.
— Комуністи нам не вороги!
Я вкажу вам на иншого ворога…
І рукою вказав на скарбницю.
(Юнаки біля неї на варті)
Ухопились усі за рушниці.
Сніг в червоні закутався фарби.
коли відступала з Козятина.
— Ой, не варт за панів воювать!
Стала раптом страшна, як гроза.
Раду радили злі отамани
й потягли гречкосіїв незрячих
Ще на гіршу, страшнішу оману
Невидючії очі козачі.
Взяв Денікін їх всіх на поталу:
Мерли сотні в вагонах, на станціях.
А вгорі гопака танцювала,
Шлюха чорна кружляла у танці.
на гармати, на кухні, обози.
Куркулячі обличчя замурзані,
Куркулячі обличчя і сльози.
Ой, верталась Радвлада назад
і співало, гуло в Ярмолинцях.
Біла шляхта в солоних сльозах
Матку боску покірно молила.
Ой, у Кам'янець білі поляки
через Збруч, захищать свої «креси».
Зажурилась подільська земля,
засміялись ксьондзи й баронеси.
як ходили по селах «жолнєжі»,
Ой, ламали руки подолянки,
даючи рушники їм мережані.
Заридали дрібно галичани,
босими ногами до Борщова.
Так не скиглять на Лимані чайки,
по каміннях, та по гострих човгали
Ой, зраділи гливкі кримінали,
не пізнали береги Збруча
галичан,
січового стрілецтва не пізнали.
Огризались вибухами скелі.
На гілках криваві китиці,
плями крови на селянських стелях.
Ой, смішив-же, смішив Огієнко,
Викладав молодим студентам
Милозвучність подільського акценту
І пани повертались в маєтки.
Ой, клював «бялий ожел» Поділля.
Рідною мовою служили в церкві.
І терпло від ударів тіло,
напухало од нагайок серце.
з радощів куховарки заплакали.
Ой, як важко у панській нарузі.
Промовляли на мітингах палко.
Ой, були куховарки в нарузі,
заставляли в кізяках довбатись.
І не було такого союзу,
про людське право добре побалакать.
Ой, повисла на скелях гроза,
над камінним примара комуни.
Розліпляли плакати. Казали:
Гей, не буде пощади нікому.
Хто Комуні розчистить городи і грядки?
Хто повалить найгіршого ворога —
Зітре межі на шнурах і моргах?
Закріпить перемогу буржуїв?
Хто замінить чумерки й кожухи
на єдину всесвітню одежу,
на єдину робочу тужурку
і в майбутнє пошле свої стежі?
У вугіллі сухі й заскорузлі,
руки кайла, ковадла і молота,
проти банків, палаців і золота.
Встануть з шахт під'яремні, безправні,
і встановлять порядок і право.
З ясного вирію лелеки.
Чи то орли кидають клекіт,
чи сизий дзвін заліза?
чи б'ється і тріпоче дизель?
Ні, то Сампсони йдуть на з'їзд
по мертвій цеглі злого храма.
Нова доба. Залізні цикли.
На лицях щрами
і рубці.
О, розверни старий кожух!
Блестів багнет, співали кулі.
Під рев гармат пройшли межу
в червоному танку ми.
Як колесо вагона сонце.
А ковалі —
Ковадел пісня на землі,
ясні сонця кують Сампсони,
Сампсони з'їхались на з'їзд.
І рух, і блиск вишневих зір.
Рухливу волю, тепле серце
У казанах Сампсон привіз.
З яруг, з степів, за возом віз.
А од наркома в виконком
високі груди вип'яв напис,
розп'явсь цитатою Чумак:
— єднанням
братніх заліз
викуєм зорю останню —
соціалізм.
За возом віз…
За возом віз…
не крик орлів з небес глибин
і не предтеча голубий —
братерський цвинтар. Гроб. І квіти
В гробу шматки.
А на шматках: стрічки… стрічки…
А небо над Збручем,
Мов кров'ю шитий килим.
— Бандит блакитний, крови гідний
гуляє в селах. Гинуть. Гинуть
од кулі і меча.
Гіркий співають глуму гімн.
В степах кружля скуйовджена мара.
В ріллю кида отруйний крам.
Чого хотять? Нас з кону стерти?
Вже блідолиця люта смерть
Над ними гострий склала вирок.
Не видерти, не взять, не вирвать
з зубів
рабів
їх бріліянтових скарбів…
За сказаним числом і датою
наказ
ВУЦВиК'а —
Державі сонячній віддати продподаток.
Гей, на пізні жовтневі квіти
Вже з Карпат огризалися фуґи.
Загуло над яругами
над степами.
Бухали дні і ночі
ціпами
руки мужичі.
Молотили,
молотили,
віяли,
порохом встилали стріхи,
насипали пузаті лантухи
уміло.
Виїздили з яруг вози,
торохтіли ковані колеса.
І співала трудова музика
із яруг на блискучі рельси.
І везли, везли навздогін,
мережали колесами сніги,
гартували сталлю шлях.
Гуділа,
скрипіла,
співала, пріла,
молотила Кам'янецька земля
і везла, і везла…
Маєтки лжебогів лежать без ужитку.
Хай клене і дрижить,
сиводуха містерія!
Із незаможніх, із безбожних
створіть комісії усюди.
І гори золотого посуду
чаш і лжіц, гвоздів і риз
на вози!
Обдеріть предтеч, первозваних,
глухонімих златоустів.
Холодним на хліб перепустимо,
на борщу теплого казан.
І ридали блідогубі баби,
обдирали ризи незаможні.
Можна!
Богам ми більше не раби!
І зібрала червона Кам'янеччина
багато золота, срібла, каратів,
гвоздів, риз, мечів і инших речей
і нікого Єгова не скарав.
Нема фронтів, нема пожеж.
Але-ж
ми й ще не маємо спокою, —
тому з наказу Раднаркому, —
годі сидіти дома
на печі.
Вдень, і вночі
нам треба армію точить.
До бою останнього навчить.
Плече в плече! Немає пільг нікому!
З Вережанки, із Макова,
Оринина, Вільхівця
ритмом колон, стрункі, однакові
ідуть, і ідуть без кінця,
без упину.
Іде,
гуде.
Залізними бджолами гуде,
червоносерда, як залізо в горнах.
Вітер випинає написи на прапорах.
А над ними плаче інтелігентний день
Пливе
до Виконкому.
Реве:
Нехай живе,
Не підлягає нікому!
Робфак. Робітники. Селяни.
Ні манжетів, ні фраків.
Відси Радянська земля
Вкриється співучими тракторами.
Пахне просом, загоном і сіном.
Хоч розхрістані і невзуті, —
для тебе вони, Україно,
дні і ночі науку гризуть.
Це твої плугарі, інженіри,
і разом горді насильники.
Вони залізуть в твої нетра
і ти нетра покірно даси…
Змиють ганьбу одвічну, всі плями.
А над кожним столом, на тину
Вони повісять електричну лямпу.
Ну!
хтось приносив їх з галасом в жертву.
Салом мазала шляхта підметки,
до «Ойчизни» спасеної перла.
Ой, ходив по дворі комнезам,
на тополях балакали галки.
Ой, прийшло їм на думку списать
Молотилки, плуги і сівалки.
До гвоздя записали усе.
І рішила бідняцька громада:
Годі нам цілувать куркулячий кисет,
Годі вже куркулям тут командувать!
В тебе плуг, у Свирида леміш,
У Андрія з Оверком по шкапі.
Гей, давай, товариство, самі
Господарство потягнемо гаком.
Записались усі, лиш Охрим
Побоявся пристати до спілки.
І орали гуртом аж куріло,
а у Липні дзвеніли носилки.
і поставили нари і парти.
Збудували гуртом дивовижний
і просторий веселий кіятер.
Дітвора за «Веселкою» грає,
инша зводить на дошці рахунки.
Накупили всілякого краму
на аршини, пуди і на хунти.
Побілили стодолу під клуб.
На полиці 2000 назов.
Кинеш оком — і смішно, і любо.
Закує молоточком у пазусі.
і почухав за вухом, і нижче.
— А ходім-но в «комуну», Орино,
та послухаєм доброї книжки.
Про посуху по книжці Панько.
Потім лекція Кифи про бога:
— Хто кого сотворив? Хто кого?
Бог — людину? Чи люди — старого?
Ніч проспали і довгу, і тужну.
А на ранок прийшли до «комуни».
Записались. А вечером в'южним
Балачки, суперечки і гумор.
Лячно мацала лямпу Орина,
дивувалась, як тушать і світять.
Спав щасливий на лаві Охрим
і дививсь на «Комунію» місяць.
Зашкварчало з жінками на призьбах.
Глядь — заклалась «комуна». Там — друга.
Третя… п'ята… За низкою низка.
Розігріли замурзаний трактор —
був Петро у саперному війську.
Шнурів, моргів за сотню, ще й з гаком,
доки місяць на небі повісивсь.
Ні до його тобі посторонок,
ні до його ні віжок, ні шлейки,
та ні шаньки тобі, ні оброку —
лиш свистить та свистить соловейком.
А плуги за ним мовчки й покірно
Розгортають стальними носами,
мов за льохою чорного мирно
молоді і стрункі поросята.
А в далі бовваніє волами,
тягнуть шкапи захакані борони.
Свою долю замурзану лають,
Куркулі позіхаючи орють.
загуділи і дули, і дули,
і дзвеніли й співали яруги
і ревіли корови: кому–уна.
Танцювали долинами фуґи,
в димарі куркулячії сумно
загортали крижаною муфтою
і ревіли у комін: кому–уна…
і водили пальчатами діти
і виводили літери мудрі:
— із півночи іде на Поділля
вся закутана в брондзу комуна.
І виводила голосно молодь
на вечірніх співучих лікпунктах:
— Проти золота — молотом, молотом
Розгортає дорогу комуна.
Уявляли: от — от
вийде з прапором сірий народ,
показать себе шляхті й боярам.
А прийшли — золотими колонами
от гадюка повзе через міст,
загубився в провулочках хвіст,
б'ють прапори в червоні долоні.
Все ідуть, все ідуть, все вилазять
з-під воріт, із провулків.
Хто-ж це дивную макову казку
гомонить і співає на вулицях.
Вітер прапори рве і скубе,
кумачем свою кутає морду,
припадав до самих ребер,
лащить рухи, обличчя і бороду.
На площу, на площу, до клубу —
там бунтарська робітнича станція,
а обличчя знайомі і любі,
мов умилися сонцем уранці.
А в очах майорить колубок
прапорів, і губів, і облич —
передом, спиною, боком —
хто їх мудрий отут перелічить?
Густо, густо, як літер у книзі:
союзи, союзи, союзи,
за низкою низка:
кожухи, тужурки і блузи.
Піші, кінні, пожарний обоз —
Хто їм вилив обличчя із брондзи?
Мерехтить, коливає, гуде,
немов хмара з козацької думи,
немов буря із моря в Одесу,
паруса велетенські роздула.
Витикаються, мовчки вилазять
і махають, пливуть з кумачем.
Діти,
трудшколи,
будинки —
соцвих: —
вивихнуть
душі хотіли їм ті, за Збручем.
Гади!
Всевобуч,
курсанти,
бойскавти —
для шани пальчата на лоб.
(Зацвіте калиновим садом,
як сказав бородатий Карло,
засміється оновлений глобус!)
А назустріч з Турецького мосту
в кожухах і спідницях мережаних
привітали Робітників гості —
пахне віниччям, просом і безом.
І рухнулося море. Човнами
в сірих хвилях пливуть прапори.
А де Збруч, — затягло туманами.
А на сході вже сонце горить.
На цвинтар, на цвинтар —
шануймо офіри!
Кроком і ритмом лав.
Оточили мовчазно, сумирно
і вінки на могили поклали.
А позаду іще шкутильгають
каліки — ніколи їм такту не взять!
На Дністрі блискавиця моргає,
на Дністрі сатаніє гроза.
Руки і ноги на вівтар Жовтня.
А ззаду розгубленим кроком юрба:
діти та баби.
Шум шумить,
на панелі спускається
шовком.
дітбудинки, колонії, школи.
Гей, копали за містом росаду
і робили посадку зразкову.
Прибирали дівчатка могили,
хвартушками махали од спеки.
Вишневів розмальований килим
і летіли спокійно лелеки.
і не будем по стернях ми човгать.
Буде, браття, всесвітня комуна,
засміється веселими бджолами.
А де в ранах конали червоні,
залеліє привітливим маком
вздовж доріжок пахучі піони,
по новому вітри забалакають.
І не буде ні сел, ані міста,
заспіває весела індустрія.
Чи не чуєте? Йде уже. Близько.
Золотеє насіннячко лускає.
|
1922–1923
Кам'янець – Харків |