Плуг (Дніпровський, 1924)/Плуг

◀ Передмова

Плуг
І. Дніпровський
Плуг

Співучі яруги ▶

Харків: Шлях освіти, 1924

ПЛУГ

Твердому плугатиреві
Сергієві Пилипенкові.

Орнамент з книжки І. Дніпровського «Плуг» (Харків, 1924)

Заспів.

1.

Розпиналось, впиналося в вії

бігло зайчиком, плигало сарною.
Розгортався срібний сувій.
В вуха цокала глумом косарка.
Вигиналися, рухались тіні,
неслухняно гойдалися копи.
Кидав жайворон тепле тремтіння
на обличчя, заюшені потом.
Тяжко падала в ліжко субота
на попалені плечі, на руки.
Гук з дзвіниць полоскався на зборні
в груди кайлом дебелим грюкав.
В понеділок впиналося в вії
м'язорукого чорного Марка.
Розгортався срібний сувій
і ритмічно дражнилась косарка.

2.

Гей, гойдалися дуки в качелі,

закипали в качелях од жаху.
Вигортали залізні кочерги
друге блюдо — вареного птаха.
Гей, дивився з-під сірої бані,
руки стиснув німий чудотворець.

Язикатим промінням з-під бантин
учепитись кортіло за бороду.
Розчеріплені снилися пальці
й очі, очі — із кузні обценьки.
Вже не витисне з голого смальцю
духа спасові в мертву церкву.

3.

Вітер бурий, бентежний з Благбазу

учепився в дахи старого,
реготався глумливим басом
в сиву бороду дядькову рогом.
Затлумились дроти і загримало.
Димом пхнула коняка крицева.
— Чорт приніс і тебе, Гаврило,
у чумерці і шайці смушевій.
То нічого, що виїла міль
і зробила підкову в волоссі —
делегат од усіх, що в ярмі,
голопузі і босі.
Подивились на синій мандат,
розчинили живу дорогу.
Постелили смачний сніданок.
Кинув ногу на ногу.

4.

Мов варились, кипіли люди

і ніяк для їжі не вкипали.
Кусав волохаті губи
Стискав патлаті пальці.
Говорили про панський лан
аж сохла слина в роті.
Підняли мандати за
хоч-би на сміх один проти.

До Гаврила: товаришу, ну…
розкажи про свою волость.
Чи взяли за карк куркульню?
І дали делегатові слово.

5.

— Так і так… і почав, і почав…

Немов шкворінь шкварчала промова.
Що не вмів, те руками, очами.
Пив воду і носом шморгав.
Пригадав, як він ціпом гатив
і шуміла машина у Рижого,
як він віяв дермом під тином
і боліли боляче крижі.
У маєткові панськім кіятер,
дзвонять зорі, бентежить музика.
Куркульня до півнів з патлатим
крізь вікна сполохано зирка.
Показав волосний наказ:
— всі стоять за Ревка горою.
Не пускати панів назад…
до загину… ніяким робом…

6.

— Дорога моя Степанидо.

Вимагали…. не міг одмовить.
Ранком чаєм не встигну поснідать,
а вже гомін у вуха, за комір.
Члени, члени, сільські делегати…
Прокидаюсь на ранок як дохлий.
Все декрети… накази… негайно…
Скушно тільки за хатою трохи…
А як чудно, як чудно тут в городі.
Все гремить і гуркоче, як пекло…

Самокати… заводи… заводи…
Цілий день мені в вуха аж гехка.
Подзвони хоч у хату старшого
і не бачиш, де він, а говориш.
А провулки, а вулиці… довгі…
Як до нашої ниви… ще довші…
А покрутиш якусь чортівню
і засяє у хаті сонце.
Роздягнуся, латаю матню
Аж доки заколе в боці.
Перекажи Митрові хай верне
буде мати велику пеню.
Та однеси Рижій стерві
його прокляту лишню…

7.

Дорогий наш… Во первих строках…

Кажуть з войськом іде Петлюра.
Таких, як ти, на стовпах.
Чого ти там будеш… задурно.
Що було тут!.. Зібрала я торбу…
Спекла дві паляниці,
дійшла до городу…
Налякали: — «Тітко! верніться»…

8.

Не турбуйся… В нас скоро сесія…

Не дають мені відпустки.
Ти на мене, стара, не сердься.
Сиди та насіння лускай.
А як вскорості дома не буду,
бо до біса усякої справи,
не бери квитка на Ворожбу,
а їдь до мене через Полтаву.

9.

Хтось поставив на жовту кабицю

і доварював чабанську кашу.
Пахли млосно гречки і бадилля,
малювались на обрії башти.
Розкарячено тіпали просо.
Степ дзвонив, хлюпав і хлопав.
Клали коси хвилясті покоси.
Мов кавелики, — сірі копи.
— Не косити, Гаврило, тобі,
Не зітхати тобі на опару.
Кинув косу носату на бік,
зачепив оком за хмару.
Закортіло почуть паровоз,
скреготіння рябих вагонів.
Сірий кудла хакав під возом,
думку кинув блукати за гони.
Застрявала в печиння коса.
В роті сухо – посипано дертю.
І кривавило пальці кресало,
застрявала думка у серце.
Малювався будинок ВУЦВиКа.
Пропозиція! Проти? Немає!
Город гупа, глузує і гика,
і регочуть, скрегочуть трамваї.

10.

За Тихим Дунаєм.

Над світом блиснули серпи.

З серпів роса червона капа.
і гук, і гомін вкрив степи.
Серпи кричали — хочем пить!
й пили серпи із жили ката.

А потім падали серпи.
А на серпи, немов снопи
женці замучені на землю.
І їх приколювали в спину:
сумні метелики в музей.
І на полях з квилінням сум.
Плуги ржавіють. Зерно тліє.
На ниву ясну, ниву спілу
Ніхто не винесе косу.
В полях квилить, кигиче сум.
Ніхто не винесе косу
пахучий липень в межі спілі.

11.

Лежать в степах плугатирі.

І смокче пес хрящі і жили.
Й гуде скорботно жовтий дріт:
Жили, жили — і жереб стрів
і головами наложили.
Гуде тривожно жовтий дріт:
— смерть прийняли плугатирі,
бо вийшли в бій самі, самі…
й лежать жоржинами німі…
Не йдіть, не йдіть, плугатирі,
самі на бій, — регоче дріт.
Регоче дріт — плугатирі,
поганий жереб вас зустрів,
бо не було пролетарів,
поганий жереб вас зустрів,
плугатирі, плугатирі,
вже сніг збирається вгорі
й засипле вас, плугатирі…

12.

Де Стєнька був…

Топтав лани буланий кінь,

і журно брязкали набої,
як рили землю сошники
і сум гукав, як в діжку бондар.
Ішов шляхом возами жах.
Пес худоребрий тюпав слідом.
Шкапа худа кудись іржала
на злий сніданок людоїдів.
І тикав зерно кукурузи
жахливий привид у пирій.
І пряла смерть кудлатий кужіль
з живих пахучих опирів.

13.

Там, де проповз англійський танк,

де слід чобіт словака й чеха,
де влаштувала смерть харчевню
і крючкоротий крякав грак,
пройшли вітри. Пливуть весняні.
В поту засмажена рука
будує місто. Місто-казку
собі на шану. На показ.
Із руху, гуків і вібрацій
Будинок чести. Казку праці.

14.

Гей, ви, погонщики і савояри,

ви, чабани, просяники, — голото!
замурзані, умиті потом,
поїдьте глянути без панських окулярів

і покладіте власні очі
на працю вольну, нашу творчість.
Ідіть, ідіть, наріччя і жаргони.
У нас для вас кватирі і вагони.

15.

Вулиця — не вулиця. Місто — не місто.

Весь суходол стоїть в мініатюрі.
Гей-же, — скільки тут спиць і коліс,
ізби…
хати…
і
саклі…
і
юрти…
Дьоготь… Глечики… Вишивки… Шкури!..
Свині, гуси… Картопля… Конопля…
А воли, мої сірі і бурі
Мовчки сіно пахучеє лопають.
Од південних вітрів аж до криг:
Лосі, олені, страуси, лані!
Ех, ви рими, покірні рими,
Чи сміятись, чи плакати з вами.
І хахол, і хахол тут з волами!..

16.

Криві примружив Лі -Ю-Лан

і клявся знищить далай-ламу,
псалмом прославить вільний лан.

17.

Що за диво? Шапки і чумерки.

Німці. Англи. Французи. Японці.
Греки. Серби. Естонці. Венгерці
А на бруку розпалюють сонце.

Нас гонять. Гнали. Колють стерні.
Конаєм в мурах, криміналах.
Нехай живе наш Плуг — Inter
Хай буде Плуг — Nationale.
Хай місто — серце. Села — жили.
Од серця хай — залізо й нафта,
а в кораблях до серця жито
без мита йде на парусах.
Виллєм чорний, гарячий казан,
рашпіль вигострить зоряне місто.
А минуле — в горбах і сльозах —
Геть покиньмо, обгризену кістку.
І глаголав Гаврило: 3 чавуну
для України вилити душу.
Казку хімика кинемо в ґрунт
асфальт на зелені калюжі.
А потім разом: Колють стерні.
Конаєм в мурах, криміналах.
Нехай живе наш Плуг — Inter,
Хай буде Плуг — Nationale…

18.

Обняли степові шахтарів,

найчорнішого брата забойщика.
Обняли шахтарі плугарів,
сивий просяник блідого бондаря.
А тисяча легенів:
— Хай робітник нам буде регент.
Поклялись завести многопілля.
А він — припинити робити серпи
Тільки — трактори, трактори, трактори!
годі раком!
І сміялись усі. Сміялись і плакали.
П’ять діб на всіх акцентах балакали…

Пишу в вагоні. Привітать.
Ми — шеф… Підшефний міноносець…
Пиши: гостинниця «Спартак».
Та гей, стара. Вже вогко. Осінь.
Вже скоро сніг співатиме в степу.
Скажи Горпині та Дмитрові:
— Нехай ідуть на ліквідпункт,
бо то — добро!
А решта — плюнь і розітри.
Пиши, як наші. Твій Гаврило.

20.

Казав: Привіт! І рот кривив.

І пахло просом, вітром жнив.
Казав: привіт! І пахло вугіллям.
А на руках синяві смуги
:довбали антрацит.
Обоє од ВУЦВиК’а.
Ревли: Помрем!
А синє море реквієм.
А в чорноброву далечінь
од кораблів
мечі, мечі…
полотна білі місяць плів…
І ті, що вік не блідли, — блідли..

21.

Загнали в глиб нові плуги

од Лопани до гирла.
Сказали: годі, земле, дригать.
Давай врожай.
Давала панові — давай.

Загнали в землю сошники
з Бахмута через Київ,
повз Бар до Бурого Збруча.
Вп’ялись у землю і мовчать.

22.

Співає бунт. Блестять серпи.

Од молотків каскад симфоній
Скрипить Земля. Стара скрипить.
Холодні, жовті студить скроні.
Земля скрипить.