Питання літератури/Теоретична плутанина
| ◀ Наше письменство та «Европа» | Питання літератури Теоретична плутанина |
Мистецький світогляд Василя Елланського ▶ |
|
У літературних колах з великою нетерплячкою чекали на першу книжку „Вапліте“ („Вільної Академії Пролетарської Літератури“). Справді, з такою нещадністю громили ініціятори академії старі літературні організації („Гарт“, „Плуг“), так нападалися на некультурність, хуторянство всіх тих, що сумлівалися в академії, як єдиному порятунку; так претензійно ці рятівники від вульгаризаторів рекламували свою академію, що після великого словесного бою залишилося всім, хто цікавиться літературою, чекати тільки реалізації з боку „Вапліте“ своїх незвичайно ефектних маніфестів.
Ідеологом „Вапліте“, як відомо, виступив тов. Хвильовий. Це-ж він, як фейєрверками, блискав протягом багатьох місяців новими теоріями, що так захопили своєю зовнішньою привабливістю ласу на високий штиль українську неокласику, та що викликали так багато незадоволень у тих колах, що не вважають за потрібне оновлювати марксівську теорію мистецтвознавства напівідеалістичною, напівнаціоналістичною філософією. Отже, оскільки вчення Хвильового й стало першим засобом боротьби за існування з боку „Вапліте“, то були зразу-ж усі підстави гадати, що разом із тов. Хвильовим усе „Вапліте“ загалом так заплуталося і в теорії, і в практиці, що не зводить кінців з кінцями.
Проте, я певен, що ніхто з тих, що боролися з поглядами тов. Хвильового, не не хотів капітуляції „Вапліте“, як організації, сподіваючись того, що раніше чи пізніше, а воно дасть належну оцінку шкідливим теоріям тов. Хвильового… Раз уже утворилася академія, то, звісно, бажано, щоб вона гідна була цієї назви, щоб вона справді стала центром пролетарської мистецької культури, щоб вона й теорію й практику свою підняла на як-найбільшу височінь. І тільки такими настроями пройняті, чекали ми, київські супротивники поглядів тов. Хвильового, першої книжки „Вапліте“. Від дискусії пройшло чимало часу. „Страсті“ вщухли, і кожний з нас гадав: а може „Вапліте“ справді виправдає свою назву, як з погляду усвідомлення пролетарської ідеології, так і з погляду озброєння теоретичними знаннями. Принаймні, кожному хотілося б, щоб ця майже єдина численна організація революційних письменників як-найшвидче досягла найкращих успіхів у своїй роботі.
Звісно, занадто гострими критиками не можна бути після відносно короткого часу існування „Вапліте“. Але від організації, що підняла прапор боротьби з вульгаризацією, що з незвичайною підозріливістю ставилася до кожного, хто тільки не в її лавах, ми мали право сподіватися від першого-ж видання їх творів зразків теоретичної грамотности. Та діставши першу книжку „Вапліте“, нічого правду ховати, невільно розчаровуєшся. На підставі цієї книжки ніхто не скаже, що від імени „Вапліте“ можна було громити кожного зустрічного, обвинувачуючи його в найгірших гріхах аж до звичайної неписьменности, в той-же час підходячи до себе з найменшим критицизмом. Бо-ж у перших двох статтях зошиту „Вапліте“ ми бачимо стільки неохайного поводження з теорією, спрощености й вульгаризації, що стає дивно й прикро, що такі статті йдуть чільними в теоретичному збірникові, та ще й видання “академії“.
Насамперед, не може не вражати в зазначених двох статтях той момент, що, не зважаючи на те, що вони йдуть поруч, вони дають протилежну оцінку української неокласики. Тоді, як Слюсаренко неокласиків кваліфікує, як „буржуазну інтелігенцію, через яку буржазія висуває класику, як „сильное средство“ проти нових, грубих і незрозумілих їй смаків“, через яку вона намагається „взяти письменство в бік класики, взяти у виховну обробку молоді кадри пролетарської інтелігенції й задушити в них естетику їхньої класи“, — у Досвітнього, передовика альманаху „Вапліте“, неокласика „є частиною творців в галузі нової літератури“, критики, матеріялістичного розуміння історії культури. Неокласики, — каже далі тов. Досвітній, — „хочуть зрозуміти класову боротьбу, що становить історію, і починають її розуміти крізь призму революційного марксизму“. Ми поки що не аналізуємо тої надзвичайно хвальної атестації, яку видав українській неокласиці тов. Досвітній, але робимо запитання: як зрозуміти таку непогодженість між тов. Досвітнім і Слісаренком, що обидва, очевидно, мали за завдання обґрунтувати теоретичні погляди „Вапліте“? Нам здається, що єдина причина цієї непогоджености хіба та, що Слісаренко мав складніше теоретичне завдання, а саме „з'ясувати значення пролетарської естетики“, і як він не плутає, які він не робить перекручування для того, щоб звести до якогось логічного кінця свою теоретичну схему, але він у плані пролетарської естетики не міг, органічно не мir не визначити естетику української неокласики, як антитезу пролетарській. У значно сприятливішому стані був Досвітній, що в передовій статті мав одно, цілком конкретне завдання — виправдати організацію „Вапліте“, реабілітувати всю лайку Хвильового на адресу непокірних „графоманів“, і хвальні реляції на адресу неокласики. Звісно, і це завдання тов. Досвітнього було-б не легке, може навіть складніше за завдання Слісаренка, коли-б тов. Досвітній власними думками теоретично обґрунтував погляди тов. Хвильового. Але на ділі тов. Досвітній робить не так. Він безтурботно переказує в загальних словах твердження Хвильового там, де мова йде за потребу боротьби з графоманією, просвітянством, за потребу для цієї мети організації „Вапліте“, а, намагаючись бути трохи оригінальним у трактуванні поглядів тов. Хвильового на неокласику, договорюється до таких шкідливих дурниць, на які досі, до тов. Досвітнього, ніхто не спромігся.
Тоді, як тов. Хвильовий раз-у-раз, проводячи аналогію між молодими, некультурними письменниками й неокласикою, як культурною силою, давав перевагу останній, але робив це дуже обережно, прикриваючи свою прихильність до неокласики густим туманом мало зрозумілих фраз і умовних термінів, Досвітній демасковує любов „Вапліте“ до неокласики, вбачаючи виправдання в тім, що неокласики є ніби творці сучасної, нової (очевидно, пролетарської, — бо-ж не може „Вапліте“ обстоювати якусь иншу нову літературу) літератури. Та де-ж докази цього? Ніяких таких доказів ви у Досвітнього не знайдете. Справді, чому б не підкріпити було тов. Досвітньому свої твердження про „революційність“ та „пролетарськість“ неокласики. Та це-ж неможливо. Аджеж з кожного рядка М. Зерова завжди визирає звичайнісінький ідеаліст. Та і сам Зеров і іже з ним напевно сміялися з Досвітнього, читаючи ті слова його, де говориться, що неокласики, починають розуміти історію крізь призму революційного марксизму“ (підкреслення моє. — С. Щ.). Я беру собі право це сказати, бо сам чув на одному з київських диспутів, як Зеров на закид про те, що він ніколи не здатний дати синтетичну соціологічну аналізу, руба, з гідністю відповів: „Так, це правда, соціологічна аналіза це не мій фах. Я маю нахил більше до формальної аналізи“. (Я не беру повної відповідальности за точність кожного наведеного слова зокрема, але ручуся, що цю думку, приблизно в таких словах, тов. Зеров висловив). Очевидно, сам Зеров краще знає свої погляди й краще кваліфікує напрям своєї роботи.
Як-же тоді поставитися до такого легковажного наклеювання ярликів революціонерів і навіть марксистів неокласикам, тоді, як вони сами цураються цих ярликів, вважаючи їх за не зовсім приємні. Кому потрібне таке усердя з боку товаришів Досвітніх видавати революційні ярлики особам, пройнятим наскрізь антипролетарською ідеологією? Аджеж ніхто инший, як тов. з „Вапліте“ Слісаренко, маючи на увазі неокласику, каже, що „в масі буржуазної інтелігенції є потяг до класицизму так само, як є потяг до містики та релігії“. А ось що сказав пленум ЦК КП(б)У про українську неокласику: „В теперішній час ми спостерігаємо — серед українських літературних груп типу неокласиків і в колах вищої інтелігенції — ідеологічну працю, розраховану як раз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл є прагнення скерувати економіку України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на звязок з буржуазною Европою, протиставляючи інтереси України інтересам инших Радянських Республік“. Нам здається, що ЦК КП(б)У дав дав правильнішу оцінку української неокласики, ніж тов. Досвітній. Коли є якась група в українській літературі, що найбільше відбиває прагнення нової буржуазії, то — це є неокласика. Якщо-ж ми скажемо, що і неокласики є марксисти, — всупереч всій теорії і практиці неокласичних теоретиків і письменників, — то це нам тільки нагадує стару націоналістичну концепцію дрібно-буржуазрих соціялістів про те, що серед українського народу немає визискувачів, отже кожний українець є з своєї природи соціяліст.
Перші спроби Хвильового, а тепер Досвітнього пошити неокласиків в революціонерів мають під собою за ґрунт прагнення створити єдиний національний культурний фронт з тою інтелігенцією, що не стоїть на виразній контр-революційній позиції. Тимчасом мова може йти за співробітництво і з неокласикою, але тільки з одточеною пролетарською зброєю в руках, в особі викристалізованої організації пролетарських письменників, що уміє з належним марксівським критицизмом ставитися до попутників. Я вважаю, що співробітничати треба з неокласикою не тому, що вони є „творці нової“, отже пролетарської літератури, а тому, що вони можуть своїми знаннями прислужитися й „творцям нової літератури“. Але тоді таке співробітництво можливе не на ґрунті затирання ідеологічних розходжень між представниками пролетаріяту і „зміновіховцями“, а на ґрунті безперервної, витривалої, чіткої, революційно-марксівської критики творчости української неокласики. Переходимо до статті т. Слісаренка. Тема така, що вона вимагала-б поставитися до неї як найуважніше. Мова йде за пролетарську естетику. Але й тов. Слісаренко, очевидно хотів ув'язати пролетарську естетику з невиразною пролетарською позицією „Вапліте“, принаймні, в його ставленні до пролетаріяту, — з одного боку, — і до української неокласики, як попутників, — з другого. Через те Слісаренко, надзвичайно вульгаризуючи ту проблему, яку він трактує, робить вихідним пунктом стосунки, що склалися серед письменницької інтелігенгенції, зокрема на Україні. Була боротьба між „плужанами“, „гартованцями“ „Вапліте“. Отже хочеться дати пояснення цій боротьбі з погляду пролетарської естетики. Було залицяння з боку „Вапліте“ до неокласиків. Отже, треба встановити взаємини між ідеологією неокласиків і Вапліте“ та між буржуазною й пролетарською естетикою. І тут починається незвичайна плутанина. Для того, щоб бути толерантним і до себе й до инших, щоб не запідозрити ні „Вапліте“, ні „плужан“, ні „гартованців“ в якійсь антипролетарській ідеології, і щоб не цим пояснити ту боротьбу, яка велася між цими різними групами, тов. Слісаренко ставить „за скобки“ боротьбу ідеології, а „в скобках“ залишає тільки боротьбу естетик. З кавалерійським наскоком, незвичайно сміливо, Слісаренко відокремлює естетику від ідеології, з люттю накидаючись на тих, що „почали підмінювати пролетарську естетику на пролетарську ідеологію“. Але-ж це примітивно, — галасує з усіх сил тов. Слісаренко. З пролетарською ідеологією, мовляв, дуже легко упоратися, і тому „мистецькі авантурники й прожектьори“ так ласі, підмінювати естетику на ідеологію“. А цим „компромітується“ ніби „пролетарську культуру й мистецтво“. Головне, за Слісаренком, це — не ідеологія, а естетика.
Коли-6 ми не прочитали у Слісаренка про мистецьких авантурників і прожектьорів, то дуже важко було-б догадатися, що саме хоче Слісаренко сказати і до чого він веде всю свою теоретичну плутанину. Але „авантурники“ „прожектьори“ Слісаренка надто нагадують нам „графоманів“ „просвітян“ Хвильового. І в цьому, очевидячки, є ключ до розуміння всієї плутаної теорії тов. Слісаренка. Виходить, що „плужани“, „гартованці“ і „ваплітівці“ можуть договоритися в ідеології, — вони й договорювалися протягом довшого часу, — але почалася боротьба за пролетарську естетику, а її творити не всякий з пролетарською ідеологією спроможний. Робіть висновок: треба ще бути академиком, і ви попадете в ціль. Та цеж справжня теоретична нісенітниця. Ми не хочемо вертатися до того, хто мистецький авантурник, а хто ні, — а хочемо тільки розібратися в самій суті теорії тов. Слісаренка. Тов. Слісаренко припускає, що не тільки між пролетарською й „зміновіхівською“ інтелігенцією, навіть після того, як остання, „щиро повірить в Маркса“, може йти боротьба за естетику, але і в середині самої комуністичної інтелігенції ця боротьба відбуватиметься незалежно від ідеології. Можна, мовляв, бути пройнятим пролетарською ідеологією, але бути ворогом пролетарської естетики. Тов. Слісаренко, безперечно, тут не зводить кінців з кінцями, а тільки змішує різні поняття.
Ми не заперечуємо, що серед комуністів можлива боротьба за різні художні стилі, що врешті стикаються, може, і з різнородними класовими естетиками. Але що це означає? Це означає тільки, що, усвідомивши себе ідеологічно в инших галузях, той чи той комуніст не ув'язав своєї загальної пролетарської ідеології з розумінням завдань пролетарської естетики. Аджеж нам відомо, що комуніст, який може бути дуже послідовним і витривалим у політиці, може часто бути консерватором в особистому побуті. Є, отже, такі надбудови, де ідеологія пролетаріяту з більшими труднощами себе виявляє і спричинюється до тих чи тих змін. Так само стоїть справа і з естетикою. Боротьба між комуністами в царині естетики можлива не тому, що естетика є незалежна від ідеології, а тільки тому, що не кожний встиг обняти всі надбудови життя своїм світоглядом, що ґрунтується на базі пролетарської ідеології. На тій підставі, що пролетаріят кладе свою виразну печать на політику й економіку нашої держави й починає тільки оформлювати свою естетику, не можна робити висновків, що естетика менше залежить від ідеології, аніж економіка. Естетика є тільки найтонша надбудова, де процес опанування від пролетарської ідеології значно складніший і важчий.
Спроба тов. Слісаренка розкласти на відокремлені складові елементи мистецтво нагадує нам колишню полеміку Плеханова проти естетичної теорії Чернишевського. Чернишевський встановив паралель між голими прагненнями людини до краси утилітарнішими прагненнями (поліпшувати власне життя). Але Плеханов повстає проти такої паралели і встановлює тісний звязок між тим і тим. Він стверджує, що саме ті чи ті прагнення людини впливають так чи так на розуміння краси. „Завдання наукової естетики, — каже Плеханов, — є в тім, щоб виявити, яким способом прагнення людини виявляються в розумінні прекрасного. І яким способом вони, відміняючися в процесі суспільного розвитку, міняють так само ідею „прекрасного“… „Через те, — каже далі Плеханов, — і не треба розкладати на окремі елементи те, що в дійсності являє собою щось органічне ціле“. Чи не на цей самий шлях стає Слісаренко, коли він каже, що ідеологія — сама собою, а естетика — сама собою? Чи це не є по суті своєрідний формалізм, який розглядає боротьбу за художні стилі не в світлі ідей пролетаріяту, що впливають на розуміння краси? Так, Слісаренко заплутався в трьох соснах.
Аналізуючи перші дві статті у „Вапліте“, ми з розчаруванням зазначаємо, що поки що „Вапліте“ не виправдало своїх обіцянок. Ні формою, ні суттю своїх статей чільні теоретики „Вапліте“ не є на належній височині. Більше того, в тій теоретичній плутанині, що її ми оце характеризували, ми вбачаємо і певну небезпеку. І, як резюме, ми висловлюємо одне цілком щире побажання, щоб у майбутніх своїх чи то теоретичних чи практичних роботах „Вільна Академія Пролетарської Літератури“ довела, що вона гідна назви „академії“, особливо-ж назви „пролетарської“.
1926