Перекотиполе (1874)/7
| ◀ 6 | Перекоти́поле 7. |
8 ▶ |
|
Досвѣткомъ, вже и сонечко зо̂йшло, идуть и все поспѣшають. Денисъ черезъ усю дорогу хоть бы пару зъ устъ пустивъ, усе задумавшись иде, — далѣ якъ крикне: „А лучше-бъ мене гро̂мъ убивъ!“
„Богъ знає, що ты споминаєшь!“ сказавъ Трохимъ и глянувъ на Дениса, та ажь злякавъ ся: очи якъ жаръ горять и самъ розлютованый мовь звѣръ якій. А все розговорює єго: „Будь веселенькій, каже, вже то̂лько съ пять верстовъ зосталось; се вже наше поле.“
„То̂лько пять верстовъ… То̂лько не видно, якъ съ кимъ небудь пострѣчаємъ ся и мене выдаси! Пропадай же ты одинъ!“ Та съ тымъ словомъ такъ и поваливъ Трохима, и насѣвъ єго.
„Богъ знає… що ты… Денисе, робишь!“ сказавъ стогнучи Трохимъ по̂дъ Денисомъ; далѣ ставъ проситись: „Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Ей — велике слово, — нѣкому нѣчого не скажу! Возьми собѣ мои всѣ грошѣ, що тутъ зо мною, то̂лько не губи душѣ своєи и моєи! Не сироти моихъ дѣточокъ, не вбивай за живота жѣнки. На кого моя старенька матѣнка зостане ся? Братикомъ, батькомъ ро̂днымъ буду тебе цѣлый вѣкъ звати!… Не дай минѣ безъ покаянія вмерти! Дайже минѣ хоть часиночку Богу помолитись!…“
„Помолишь ся и на друго̂мъ свѣтѣ!“ лютуючи якъ звѣръ, казавъ Денисъ, одною рукою держучи руки Трохимови и колѣномъ єго надавивши, а другою рукою достаючи изъ-за холявы но̂жь сво̂й; такъ якъ нѣ поспѣшає, не справить ся одною рукою. А Трохимъ знай просить ся; здыхнувъ и каже: „Господи милостивый!… Не несе Богъ нѣкого, щобъ хто свидѣтелемъ бувъ моєи безвиннои смерти!“
Тутъ по̂дкотилось перекотиполе (бурянъ) одъ вѣтру и до самого него. Во̂нъ глянувъ жало̂бно, тай каже: „Нехай се перекотиполе буде свидѣтелемъ, що ты мене безвинно погубляєшь!“„Нехай свѣдчить, ско̂лько хоче! Знавъ же на кого послатись!“ казавъ, регочучись, Денисъ и знимаючи зубами по̂хву зъ ножа, съ того ножа, якимъ всю дорогу краявъ Трохимо̂въ хлѣбъ и кормивъ ся.
„Господи милостивый! прийми мою душу!… Жѣночко… дѣточки… тату…“
Денисъ змахнувъ рукою… хотѣвъ щось, регочучись, сказати… такъ ангелъ Божій, щобъ не дати єму у сей часъ насмѣватись, хлыпнувъ єму у ротъ братовою кровею, и принявши душу безвинного праведника, понѣсъ єѣ прямо на небеса.