Перекотиполе (1874)/6
| ◀ 5 | Перекоти́поле 6. |
7 ▶ |
|
Отъ якъ идуть, и вже бо̂льше милѣ учистили съ полудня, стала на небѣ показоватись мовь стѣна чорна; далѣ одъ неѣ стали оддѣлятись, мовь клубки, густи̂ хмары зъ золотыми, одъ сонця, кругами. Клубы вють ся, до купы збирають ся, и стѣна все высше по̂дбирає ся. Сонечко за тучу сховалось зараннє, и птиця стала збиратись и чогось жде на себе. Самчики ззывають самочокъ и якъ можна спѣшать у кого є дѣточки, такъ до нихъ; а котори̂ собѣ гулящи̂, такъ полетѣли ховатись. Де-далѣ, де-далѣ, усе стихає, нѣ травка не колыше ся, усе чогось жде великого, страшного! Далѣ стало и гуготѣти, далеко-далеко, мовь клекоче море, або гуде великій вѣтеръ здалеку, або сила велика людей наѣзджає, що ще здалеку земля по̂дъ ко̂ньми стугонить. Блыскавка одна то̂лько и показує ся, а сонечко зовсѣмъ зайшло: хмары спустились, такъ и не видко нѣчого.
„А що будемо робити?“ ставъ казати Денисъ, „якъ мы по̂йдемо? Скоро зовсѣмъ буде темно. Страшно безъ дороги ити.“
„Ажь о̂нъ маячить лѣсокъ!“ сказавъ Трохимъ: „поспѣшаймо туды.“
„Де лѣсокъ? Я нѣ єго, и нѣчого не бачу.“
„Онъ якъ блысне блыскавка, такъ во̂дъ дороги на праву руку. Ходѣмъ скорше; усе темнѣйше становить ся.“
Они поспѣшають. По̂днялась и стѣна. Стало зовсѣмъ темно. Поки не блысне, то нѣчогѣсѣнько и не бачать передъ собою. Стѣна густа, чорна, страшна надвинула и простяглась во̂дъ сходу до заходу сонця, и изъ усѣхъ мѣсць блыскавка знай блыскає. Гро̂мъ гуде съ переливомъ, мовь де по горахъ громадне камѣнє качають и инше, мовь упаде, стукне, тай замовкне… а тутъ луна и загрехотить по всёму небу, по всѣхъ куткахъ сеи великои хмары. Замовкне-жь гро̂мъ, такъ чути щось гуде и клекоче, бурчить страшнѣйше самого грому.... А блыскавка безперестанно! И якъ блысне, такъ послѣ неѣ го̂рше нѣчого не видно. „А де ты, Трохиме?“ казавъ, дрожачи, Денисъ. „Возьми мене за руку та веди: я швыдко впаду. Но̂гъ не по̂дволочу!“
„Держись за мене!“ каже Трохимъ. „Тутъ уже не далеко. Онъ, во̂дъ блыскавки видно.“
„Та я бо сеи блыскавки боюсь. Охъ, коли-бъ швыдше до лѣсу!… Бачь, яка страсть иде! Ось и дощикъ… Ой швыдше поспѣшай!“
Зовсѣмъ повисъ єму на руки Денисъ; и Трохимъ самъ утомивсь, и єго волочить; черезъ велику силу дотащивъ єго по̂дъ густе дерево, положивъ, и самъ зваливъ ся....
Тутъ же и вся туча надвинула якъ разъ на той лѣсъ и всюды небо покрыла якъ саме чорне сукно; хоть ско̂лько хочь дивись, — нѣчого передъ собою не побачишь нѣякъ! Заревла престрашенна буря, шумить по̂дъ небесами, носить ся по полю, опирає ся въ лѣсъ, пре єго, мовь зъ мѣсця хоче спыхнути и зомяти зовсѣмъ. Гиляки трѣщать, ломлють ся, падають.... тутъ щось страшно загуло, ажь свѣтить на ввесь лѣсъ, гро̂мъ покрыло… и разомъ гепъ!…, упало ажь земля задрожала! А тутъ гро̂мъ якъ загремотить, и зновь земля задрожала!… а тутъ зновь такій же свѣтъ, и шумъ, и зновь щось упало, затрѣщало!… То буря порає ся, вѣкови̂ дубы валяє мовь прутє! Якъ же хлыне дощь — и вже не иде, а ллє. По лѣсу шумить, зъ горы бѣжить рѣчками, клекоче… и одъ неѣ, одъ бурѣ, що бушує, и одъ грому, що такъ и розрыває ся надъ головами, шумъ такій и грохотъ, що страшно и згадати!… А тутъ блыскавка червонымъ огнемъ очи заслѣпляє… Именно преставленіє свѣту. Денисъ нѣ влежить, нѣ всидить, и не постоить на одному мѣсци. Ходить, перебѣгає съ по̂дъ одного дерева по̂дъ друге, руки ломить, самъ себе не тямить! „Трохиме, Трохиме! ты спишь, не боишь ся нѣчого!“ такъ голосно зо страху казавъ во̂нъ.
„Нѣ, я не сплю, тай не боюсь нѣчого.“
„Гро̂мъ убє.“
„Воля Божа! Я се знаю, та хоть и лежу, та молюсь Богу.“
„Хиба-жь Во̂нъ и помилує, якъ єму молитись? Ухъ! якъ затрѣщало у лѣсѣ зновь!“
„Помилує, то̂лько покай ся…“
„Якъ покаятись такому грѣшнику? Якъ мене Богъ може простити?“„А що-жь? Кай ся во̂дъ щирого серця, твои грѣхи не яки̂ велики̂! ты такъ грѣшенъ, якъ и всякъ чоло.... Господи! що се?“ Тутъ они впали обыдва на колѣна!…
Огненна стрѣла прорѣзала все небо и якъ окомъ моргнути, вдарила въ те саме дерево, по̂дъ которымъ попереду стоявъ Денисъ и отсе прийшовъ до Трохима. Дерево превысоченне було, — єго такъ до половины у мѣлку щепу розбило и всѣ гиля стерло и змяло, такъ що и слѣду ихъ не осталось.
На силу по̂днявъ ся Денисъ; а се одъ нихъ, де они стояли, тежь по̂дъ деревомъ, було не бо̂льше якъ саженѣвъ зъ десятокъ.
Очунявши трохи, Денисъ ухопивъ Трохима за руки и ставъ прохати: „Ходѣмъ, ходѣмъ во̂дси! тутъ насъ Богъ побє!“
„Куды-жь мы заховаємось?“ каже єму Трохимъ: „бачь, яке лихо по всёму лѣсу? Отто гро̂мъ запаливъ дерево; бачь горить! Адже и далеко во̂дъ насъ; тай по всёму лѣсу така нужда!“
„Ой страшно, страшно! А то хто сидитъ та дивить ся на мене?“
„Богъ съ тобою! нема нѣкого! Молись лучше Богу!“„Мене и Богъ не помилує! Ты думаєшь — я такій?… Охъ, лице запалило!“
„Помилує, молись, кажу, та кай ся!“
„Де вже минѣ покаятись? Я той, що васъ обкрадавъ. Не було другого злодѣя въ селѣ… се моє дѣло! Мене по̂дводили други̂… Я обкрадавъ васъ усѣхъ… передававъ Цыганамъ, Москалямъ.... бравъ грошѣ та богатѣвъ… лавки обо̂кравъ… вывертѣвъ ся! Хотѣвъ и тебе такъ, якъ оттого, що сидить и дивить ся гро̂зно на мене.“ Такъ казавъ, не тямлючи нѣчого, Денисъ, и бючи себе въ груди кулаками.
Тутъ разомъ якъ осіяє ихъ блыскавка, якъ хрясне гро̂мъ, мовь небо на нихъ упало!… обыдва впали нечуственно. Трохимъ, по̂дплывши водою одъ дощу, трошки очутивъ ся, бачить — Денисъ бѣгає коло него, руки ломить, блѣдый якъ смерть и не тямлючи самъ себе, кричитъ: „Я не то̂лько злодѣй, я и душогубець! зарѣзавъ старця… мавъ грошей у нёго знайти… одежу свою закровавивъ… а во̂нъ онде сварить ся.... Господи! и Ты мене не помилуєшь?“
И ставъ бѣгати, якъ не по своєму умѣ. Спомо̂гъ ся трошки Трохимъ, по̂днявсь на ноги, ставъ єго розговорювати, щобъ прийшовъ у чувство.
„Нѣ,“ кричить Денисъ, „минѣ Богъ смерть дастъ… мене гро̂мъ убє… Я злодѣй!… я прикидавъ ся добрымъ, на другихъ вину зводивъ, тебе мавъ зарѣзати, щобъ ты про лавку (склепъ) въ селѣ не росказавъ… теперь кажи! Ось-ось мене Богъ убє; роскажи всѣмъ, якій я.“
„Та Богъ съ тобою, Денисе! що се ты думаєшь? повѣрь не минѣ, Богу святому, що якъ я побоживъ ся, такъ и не збрешу; буду держатись присяги, и тебе не попрекну нѣ въ чѣмъ.“
Тутъ же Трохимъ єго розважає, а тутъ гро̂мъ такъ и рокотить, а блыскавка ажь очи палить! Якъ стукне, якъ грякне, якъ лясне, якъ затрещать дубы, якъ запалає де верхъ дерева якого, якъ шарахнуть гиля, — тутъ Денисъ и стане безъ ума, и зновь своє росказує, що во̂нъ душогубець, злодѣй, прикидавсь добрымъ, и все таке. Далѣ представляє ся єму старець, що сварить ся на него, и во̂нъ почне росказовати, якъ убивъ єго и все каже Трохимови: „Усѣмъ, усѣмъ се роскажи: нехай бережуть ся мене.“
Гремѣвъ, торохтѣвъ гро̂мъ, далѣ ставъ стихати, бо туча вже перейшла. Затихъ и дощикъ; то̂лько блыскавка не давала нѣчого розглядѣти; далѣ та все потрошки и усе тихше, усе менше, далѣ вже блыскає то̂лько далеко. Роздививъ ся Трохимъ, ажь уже стало на свѣтъ займатись. „Ходѣмъ,“ каже, „Денисе! вже мы недалечко во̂дъ свого села. Ходѣмъ швыдше!“
„Братику, Трохиме!“ каже Денисъ, не сходячи зъ мѣсця, „боюсь ворухнути ся! Усе минѣ чує ся гро̂мъ, усе минѣ бачить ся той анатемській старець!.. Трохимочку, голубчику! не росказуй нѣкому нѣчого!“
Зновь Трохимови треба божитись; сякъ-такъ розговоривъ єго, по̂йшли.