Орфей і Еврідіка
П'єр-Луї Молін
пер.: Є. Дроб'язко

Перший акт
Лібрето опери К. В. Глюка «Orfeo ed Euridice» Київ: рукопис, 1956
 
ПЕРШИЙ АКТ
 

Гробниця Еврідіки у далекому від селища гайку.
Орфей у скорботі припав до гробниці Еврідіки, його ліра лежать на землі. Хор пастухів і пастушок.

ХОР. Ах, якщо ти в імлі тінистій,
Еврідіки образ чистий,
Образ чистий, чуєш нас…

ОРФЕЙ. Еврідіко!

ХОР. Згляньсь на тугу, наші ридання,
Глянь на жалі, вболівання,
У сльозах повсякчас.

ОРФЕЙ. Еврідіко!

ХОР. Ах, співчувай нещасному Орфею!
Плаче він, тужить він скорботною душею…

ОРФЕЙ. Еврідіко!

ХОР. Так і голуб білосніжний,
Завжди вірний і завжди ніжний,
Один зоставшись, вмирає з жалю́.

ОРФЕЙ. Роз'ятрив цей ваш спів печаль мою велику!
Вшануйте мою Еврідіку,
Додайте траву запашну
Дорогу́ уквітчать труну.


/ Пантоміма – траурні обряди навколо гробниці. /

ХОР. Ах, якщо ти в імлі тінистій,
Еврідіки образ чистий,
Образ чистий, чуєш нас,
Згляньсь на тугу, наші ридання,
Глянь на жалі, вболівання
У сльозах повсякчас.

ОРФЕЙ. Прошу, ідіть… Побути з нею хочу сам
І віддатись один нескінченим сльозам.

/ Хор повільно розходиться по гайку. /

ОРФЕЙ. Ніжна любов моя,
Кличу тебе я, маля,
В пору ранкову.
А день мине собі,
Вночі тебе в журбі
Кличу я знову.
Еврідіко! Еврідіко! Тінь кохана!
Ах, ти в яких місцях?
Твій Орфей скрізь блукає
В журбі, у сльозах
І тебе повернути
Просить усю природу,
А вітри зойк женуть
Геть з небозводу…
Весь в горючих сльозах,
Я гукаю в лісах:
Де ти, кохана?
Зворушена луна
Відгук розносись одна,

Марно десь тане…
Еврідіко! Еврідіко! Ім'ям твоїм
Сповнене все —
Поля, і струмки, і ліси…
Я на всіх деревах
Із печаллю тяжкою
Писав такі слова
Тремтливою рукою:
Еврідіки нема,
Бідний Орфей ще є.
Дайте, боги́, життя їй,
Або візьміть моє!
Душу вкрила журба,
Вкрала тебе судьба,
Серце тріпоче…
На жа́лобу мою
Смутний струмок в гаю
Тужно хлюпоче…
Зверну до вас благальний спів,
Підземні божества з берегів Ахерону?
Ви, підвладна судді́ Плутону
Варта вічно жива нещасливих мерців!
Вас же не зворуши́ть красоті й молодо́щам!
Розлучили мене із скарбом найдорожчим!
Зникла радість очей!
То ж як, проміння вроди й віку
Розвіять не змогло страшну пітьму ночей!
Невблаганний тиран! Під землю йде Орфей!

У підземній імлі я знайду Еврідіку,
Од пісень жалісних змилосердиться лють.
О, зростає сила без ліку,
Перешкоди усі впадуть.

/ З'являється Амур. /

АМУР. Кохання бог несе вам, закоханим, щастя.
Більш не сумуй, ти співом умовив богів,
Щоб ти зійшов в підземне царство
І свою Еврідіку в житлі смерті зустрів.
Якщо ліри тоскне звучання,
Тужні мелодії співця
Розм'якшать там жорстоким тиранам серця,
Любу знов до життя ве́рне палке кохання.

ОРФЕЙ. О, з нею буду знов!

АМУР. Якщо ліри тоскне звучання,
Тужні мелодії співця
Розм'якшать там жорстоким тиранам серця,
Любу знов до життя ве́рне палке кохання.

ОРФЕЙ. О, з нею буду знов!

АМУР. Знай тільки ще одне:
Богів повеління трудне
Ти здійснити мусиш неухильно.

ОРФЕЙ. Ах, що затримає мене!
Усе готовий я зробити.

АМУР. Вимога божа до співця:
На ту, що звик ти любити,
Скинуть оком не смій, не дійшовши кінця,
А то мусиш її вже навік загубити.

Так зажадав Зевес
З висі трону свого.
То ж будь гідний
Щедрот його.
Ти очі на вроду
Не смій піднімать,
І от в нагороду
На скромність твою
Низойде благодать.
Бо хто віддає
в сердечні темниці
Кохання своє,
Той любій цариці
Найближчим стає…
Не глянеш на вроду,
І от в нагороду
На скромність твою
Низойде благодать. / Зникає. /

/ Орфей уражений, після досить довгого мовчання. /

ОРФЕЙ. Що каже? Що я чув?
Еврідіко моя!
Ах, Еврідіко!
Ласкавий бог, судьба велика
Дають життя!
Та як!
Я щоб не зміг враз її приголубить,
Ведучи з-під землі!
Дружина люба!

Ласка богів і нелю́дський наказ!
Бачу я острах мій,
Бачу я і твій гнів.
В тужній думці єдиній
Про жорстоке веління
Увесь я зледенів…
Так, я знесу, я дійду, присягаюсь!
Амур, Амур! На тебе лиш в скруті я покладаюсь,
На підтримку твою могутню сподіваюсь!
Всемогутні боги!
Приймаю ваш наказ!

/ Блискавка і грім. Орфей швидко виходить. /