Оповідання про Майкла Паркера/Кінець Майкла Паркера
| ◀ Майкл знайомиться з нечистою силою | Оповідання про Майкла Паркера Кінець Майкла Паркера |
Списана спина ▶ |
|
Пароплав причалював недалеко: „стоп, садні кот“, кричав старий фін-капітан і, над Невою уже постелялися тумани. Зненацька увагу Марка Кедлі привернула невисока фігура, вся в міху, у волохатій шапці з дубельтівкою на плечі — фігура стояла на містку пароплава.
„Садні кот! Стоп“, — скомандував фін; фігура не поспішаючи вибралася на сходні і пішла берегом.
— Я бачу, — сказав Марк Кедлі, однією рукою схопивши Паркера за комір, знявши з ваговоза, поставивши на землю і повернувши в той бік, куди подалася фігура, — я бачу — сказав Марк Кедлі: „що ти, Майкл, не точно поінформував мене про справу, як казав один батько, коли його син, купивши для нього пляшку портера, віддав йому десять центів решти з п'ятидолярового папірця. Ти казав, що маси тутешнього населення полюють з однодульною старовинною рушницею тартарської марки бардань, а тим часом поглянь на отого в антисезонній одежі. Коли в його за плечима не двадцятидоляровий Стівенс, то я готовий негайно зїсти свою голову з грибним соусом“.
— Я б не радив тобі поспішати з цим, — одповів Паркер. — Але поки що, ти міг би допомогти з тими скринями. У ваґоні ми встигнемо побалакати про полювання й про тартарські системи рушниць. Відпусти коміра, а то я тобі продемонструю млинка і ти будеш два місяці морочитись з переламаною кистю.
— Отож, — почав Паркер, коли Марк підклавши під голову пневматичну подушку, задер ноги на чемодана і став зі свистом продувати люльку, — я казав, що українці в масі своїй полюють з берданками. Але ще перед тим, як пояснювати тобі про цю зброю, умовмося, що таке полювання, й що таке мисливець.— у Франції мисливцем звется жирний, подагричний рантьє, колишній банкір, фабрикант чи адвокат. Це людина вже не здатна до фізичного напруження, черево, що не може ходити, золотий мішок, що купив собі маєток „з полюванням“, або купує право полювати так само, як він купує шантанних актрис. При ньому є кілька лакеїв, що звуться єґерамі — один із них ще до того й кухар, другий веде собак, третій несе патрони, четвертий тягає на собі рушниці з вензелями його мосці.
— Полює такий мисливець, скажемо, на куріпок, чи фазанів, купованих або випліджених в інкубаторах. Він не ходить на місце полювання, а під'їздить автомобілем, він не закладає патрони, а бере набиту рушницю з рук єґерових, він не полює, а мордує свійську, нелякану довірливу птицю. Він тільки надушує на спуск — як реклямна міс фірми Кодак — ви надушуєте кнопку — а ми робимо все інше.
— Англійський мисливець людина трохи інакша. Це, правда, той самий банкір, фабрикант чи адвокат, той самий золотий мішок, те саме тріюмфальне черево. Але він їздить верхи на коні і великою компанією, з десятком єґерів і з кількома десятками фокс-гаундів заганяє на слизьке зацьковану лисицю. Власне, лисицю женуть собаки, хвоста ій, що зветься урочисто „щітка“ одрубує єгер, мисливець тільки їде верхи на коні пильнуючи, щоб не дуже відстати, але й щоб, крий боже, не перетяти лисиці дорогу.
— Людина, що виходить десятки кілометрів, шукаючи дичини, що скрадається до неї на чотирьох, що цілий день не їсть і цілу ніч не спить полюючи, що мерзне па вітру і мокне в болоті, що вміє стріляти в усяких умовах, і стріляє нехибно й точно, — така людина у Франції і в Англії зветься — браконьєр, інакше й простіше сказати — злодій…
— Стривай, — раптом сказав Марк, вийнявши з рота люльку, — збуди мене, коли ти почнеш промовляти на тему. — Він поклав люльку в кишеню і демонстративно захропив. З сусіднього купе виткнулась злякана, розпатлана голова і, обережно обдивившися ситуацію, знову зникла за переділкою.
— Дорогий друже, — сказав Майкл Паркер, — тема нашої розмови остільки важлива й серйозна, що я не можу обійтися без вступного слова. Як ти побачиш небавом, ця невдосконалена рушниця часто стає за знаряддя класової боротьби на Україні, тієї боротьби, що в ній ми їдемо брати участь вільну, чи невільну. Отже, не можна гребувати ніякими знаннями. Смерть приходить, як контролер вагона, збуджує тебе й висаджує на якійсь третьорядній станції.
— Зроду я не боявся контролерів, ні тим паче смерти — одказав Марк Кедлі, — єдине, чого я боюся, це блощиць — й вони це знають. Але розповідай далі про смерть. Я вірю в передчуття, а вчора вранці я бачив у готелі блощицю — значить вони все одно не дадуть мені спати.
„Отже справжні мисливці“ — вів далі Паркер, — у буржуазному світі звуться просто злодіями. Інша справа в Радянському Союзі.
— У Росії в кожному нормальному селі є один, чи два мисливці. Такий мисливець має цілком осібне становище серед селян. Це вже не селянин, але ще й не глитай, не інтеліґент і не піп. Можливо, що він походить з роду панських колишніх єґерів, а може він і просто займає те місце. В його ізбі[2] на дерев'яній стіні висить бездарно намальована олійною фарбою картина на мисливську тему. Він має самовара і п'є чай з цукром у прикуску. В його є собака неймовірної породи, предки якого ночували недалеко від панського пойнтера. Він зневажає селян, бо він мисливець, а селяни зневажають його, — бо він мисливець.
— У нього, нарешті, є рушниця з дамасковими дулами, про яку на селі циркулюють різноманітні антинаукові леґенди. Правда, подекуди, на тім самім селі є в когось ще шомполка, а може й берданка, але це не характерно — це виїмки, що стверджують правило.
— Трохи інакше буває на Україні. Поперше, дорогий друже, Україна це не Росія. Отже й ленінградський порт, це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках — претенсія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торфяному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу, чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім таки ж полюванні. Українець купує рушницю з таких серйозних міркувань:
— Поперше він, у протилежність пацифістськи настроєному російському селянинові, страшенний аматор до всякої зброї. Навіть ідучи через вулицю до кума[3] він озброюється ціпком[4], смушковою шапкою і грішми на колективну закупівлю горілки. Тим більше він хоче, щоб у його хаті[5] повсячас стояла в кутку рушниця, задовольняючи його лицарські емоції.
— Подруге, він хоче мати зброю, щоб оборонятись від основного методу вирішати спірні питання — від підпалу. Підпал, це, так би мовити, селянська дуель. Замість багато балакати, замість цитувати наукові авторитети, замість відкладати диспут на другий день, диспутант уночі просто підпалює хліб, хату й клуню свого опонента, справедливо сподіваючись, що, вигнавши його, голого й голодного, з сім'єю на вулицю, він тим самим наочно доведе справедливість своїх тезисів. Тоді й собі опонент добирає слушної хвилини, щоб тим самим способом переконати диспутанта в правильності своєї теорії.
— Таким чином, восени українське село часто являє веселу, жваву картину. Скрізь палають хати, клуні, стоги, худоба реве, діти плачуть, жінки, мов божевільні, дивляться, як гине їхнє добро, як горить єдиний захист від холоду й голоду зимою… Отже, щоб хоч якнебудь оберегти себе від цих методів критики, селянин купує рушницю. А що куркулям на Україні заборонено бути мисливцями, то саме бідний селянин має деяку змогу обороняти своє злиденне майно від куркульської ненависти.
Третє міркування, яке спонукає селянина на купівлю рушниці, це той факт, що заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста (якого зайця позаторік цілком надійні свідки бачили в ріллі, як їхати на станцію) що цей заєць має взимку з'явитись саме на його капусту. Отже перспектива мисливських радощів, доброго шматка м'яса, сірої шкурки, сімейного свята, оздобленого інтелектуальною розвагою, запечатаною в склянім посуді, перехиляють важницю і селянин купує блискучу берданку, пересвердлену з казенної ґвинтівки епохи турецьких воєн. Цей факт, сам по собі, вимагав друзького, свята, на якому гості, розпалені надхненною розмовою, купою йдуть дивитися рушницю. На виробничій нараді під головуванням найпершого технічного авторитету села, коваля[6] Мусія, обговорюється хиби й переваги новопридбаного інструменту. Після гарячих дебатів, пересипаних рясно технічною термінологією, нарада вирішає прикоротити дуло рушниці точно, рівно й нестеменно на довжину ковалевого Мусієвого щиколотка, який щиколоток під час наради був разів із десять обслідуваний і зрівняний зі щіколотками пальців інших членів наради. Другого дня дуло прикорочують і рушницю становлять у куток, де вона поливана борщем[7] і поприскана окропом, тихо береться ржавіти. Тільки пацани час від часу, коли нікого немає в хаті, клацають затвором, аж доки болтик, що з'єднує бойову личинку із затвором, не вистрибне долі і наймолодший пацан не ковтне цей болтик у своїх нескінченних мандрівках, шукаючи поживи в безплідних просторах хати.
— Коли настане зима, заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста, вибере собі в капустянім королівстві якийсь один район, де качани соковитіші, а собаки соннивіші. Той щасливець, на кого паде зайців вибір, негайно починає готуватися до полювання.
— Передусім, він дістає порох, завинутий в обмуслену ганчірку. Можливо, що цей порох зберігався як дискусійний арґумент ще з часів підпальних диспутів — тоді хобоття ганчірки, як ґніт, підпалювалось сірником і ввесь жмут укидалося під скирту, проходячи повз опонентову хату. Але думаймо, що заєць на цю зиму обрав город чесного середняка, чи незаможника і що порох, отже, зберігався в ганчірці тільки через те, що іншого герметичного посуду не знайшлося в мисливцевім майні.
— Спосеред куплених при берданці чотирьох мідних гільз, мисливець вибирає одну, що йому показується найбільш зайцевбивча своїм виглядом. Тримаючи щасливу обранку межи колін, він заганяє в неї „підстона“ обухом сокири. Два-три пістони вибухають, пшикають і з великими труднощами вибиваються назад семидюймовим гвіздком. Четвертий, скажемо, пістон сідає добре, гільза перекидається вниз головою й до половини насипається порохом. Більше пороху — дужче вдарить, міркує мисливець і одірвавши шматок тієї ж таки ганчірки, тим же таки обухом заганяє її в гільзу намість клейтуха. Згори він, скільки є місця досипає шротом розмаїтих нумерів і, не шкодуючи нічого задля високої ідеї полювання, вкладає туди ж ще ґудзика[8] від штанів[9], которий ґудзик, без сумніву, найтяжчого зайцеві завдасть удару. Нарешті, на шріт і на ґудзик заганяється корок з пивної пляшки, тієї самої, що допомагала одсвяткувати день народження рушниці. Цей корок усе сімейство довго шукає по закапелках, бож він, як і всякий утиль, становить цілком серйозний і конкретний пункт господарського інвентаря і ніяким способом не може просто „пропасти“, бо це не палац американського мільярдера, де такі речі викидають, а українська селянська хата. Висловлюються здогади, що отець сімейства сам ужив цей корок на поплавці, але, кінець-кінцем, він знаходиться в кишені самого отця сімейства, поруч із двома сірниками, притрушеними тютюновою потертю…
Захопившися деталями стрілецької справи, Паркер не помітив що Марка Кедлі не було на лаві проти нього. Грізне передчуття біди опанувало його. Крізь вікно лунко одгукали два дзвінки — з перону долітав приглушений гамір — щось коїлося на станції. Паркер рвонув угору раму — оточений стурбованою, кричущою юрбою, по перону котився якийсь невиразний жмут з людських тіл. Над жмутом манячила спітніла, скуйовджена голова Марка Кедлі. У руках він ніс череватого чоловічка, обвішаного яґдташами, патронташами, сітками, свистками. З-поза спини йому витикалися два блискучі дула мисливської рушниці. Дерево коло залізничої буди зрушило й тихо попливло, у жмуті знявся ураган — люди посипались як горох по перону — Марк Кедлі зник і за секунду вже сидів на лаві і стуляв клапани величезної дірки на коліні.
— Я хотів показати тобі мисливця на французький манір, — сказав Марк Кедлі, — щоб ти не дуже захоплювався лірикою справжнього героїчного полювання в цій країні. Але він дуже бився ногами і розірвав мені штани.
— Бухгальтери, — сказав Паркер, — зави кооперативних крамниць і зубні лікарі теж мають право полювати в цій країні. У міру сил своїх вони намагаються скидатись на европейських „мисливців“. Але спосеред сотень тисяч пролетарських і селянських мисливців вони невеликий становлять відсоток і невелику роблять шкоду дичині.
— Щождо мого мисливця, то він зайця вб'є, хоча й не відразу. Для цього йому треба три ночі.
— Під ніч першу він одягає кожуха, шапку й чоботи. Кожуха він обгортає рядном[10], щоб не так було видно проти снігу, на шапку навине рушник[11] з тих самих міркувань, а чоботи обгорне ганчір'ям, щоб не холодно було сидіти і щоб ходити нечутно. Він викопує яму в снігу в трьох ступнях від заячого місця і ще перед захід сонця сідає в тій ямі. Коли сонце вже зайшло, з далеких лісів з'являється заєць. Він не дуже поспішає — зводячись на лапки, він удихає аромат морозного повітря й, до речі, перевіряє, чи не пахне теє повітря українським селянином. Пострибуючи, манівцями, не кваплячись, він добивається до капусти і перед вечерею, ще раз аналізує розмаїті запахи, що на крилах вітрових долинають до його делікатного носа. У цю мить мисливець надушує на спуск.
— Він вицілив з математичною точністю — він не французький фабрикант, щоб розкидатись набоями і ні в нього, ні в його батьків немає порохових заводів. Але цієї ночі не народжується вистріл — заіржавілий затвор не працює; коли ж мисливець, (збагативши одноманітність зимової снігової ночі кількома яскравими новотворами), рукою подає затвора вперед і назад, заєць не гаючись, зникає з поля його зору.
— Під ніч другу мисливець старанно одчищає затвор від іржі і, добравши хвилинку, коли баби[12] немає в хаті, рясно змазує його олією з лямпадки. Так само сідає він у яму, так само скніє до західсонця, але вже куди довше чекає на появу зайця. Заєць для моціону робить не менш як десять, чи двадцять гаків, аж поки знову підходить до капусти. Знову добре виділює мисливець, слухняний спуск легко звільняє ударника і перед здивованими, враженими очима мисливця, ударник поволі, як гусінь, повзе в місячному сяєві до пістона, бо замерзла олія не дає йому проявити в усьому блискові його ударні здатності.
— Під ніч третю мисливець дбайливо витирає із затвору олію і чекає ще значно довше, ніж у ніч другу. Заєць цієї ночі взагалі не певний, що він ще раз прийде на цю неспокійну капусту, коло якої клацають металевими речами. Але якийсь містичний потяг, якесь невиразне почуття, що в цім місці кочани нібито соковитіші й смачніші за всі інші качани в його королівстві, примушує його ще раз навідатись (так собі, між іншим, прогулюючись недалечко) і до цього району.
— Знову гаразд поцілив мисливець, спуск віддав затвор і розтявся вистріл. Правда, не стримуваний болтом коло бойової личинки затвор, силою віддачі вилетів назад, розколупав мисливцеві праву щоку й вибив два добрі зуби. Але капустяний король убитий лежить коло качанів — у смертнім сні йому здається, що він тікає від душогубного шроту в Бретань своїх борів — і він конвульсійно меле лапками в морознім небі. Мисливець же й не подивився на нього, він знає: раз був вистріл, значить заєць є; він шукає в снігу затвор від бердані — сніг м'яко рипить, хропе під його ногами…
Майкл Паркер і справді почув, як злегка рипить сніг крізь гуркіт поїзду, крізь тисячі ударів частин об виступи рейок. Він протер очі — рипіло й хропло десь поблизу його — Марк Кедлі спав на спині, задерши ноги на чемодана.
Високо на скринях із частинами комбайнів Паркер і Кедлі проїхали селом до сільгоспкомуни „Зоря“. Терешко з перев'язаною пикою наганяв пару добрих коней.
Коло того місця, де виливали нову хату, Марк Кедлі став сіпати Терешка за рукав. Терешко спинив коней.
„Соломобетон“, пояснив Терешко. „Щоб збудувати цілу хату, треба три десятки дощок. Межи дошки напихують соломи, заллють глиною, баби потанцюють, глина підсохне. Тоді дошки підіймуть вище і оп'ять заливатимуть тим самим маніром“.
Марк Кедлі схопився з воза, підійшов до будови й став уважно роздивлятися. Мов колосальний циркуль розкарячив він свої довгі ноги. На вулиці збилася невелика купка народу, що вже вилупила баньки на строкаті ґамаши Марка Кедлі. Двоє чорнявих молодців у лискучих чоботях, із фасонними паличками стояли оддалік і похмуро дивилися на підводи. Тепер уже Терешко сіпнув за рукав Марка Кедлі.
— Он, — сказав Терешко, — Гнат і Іпат. Тут жив жандарм; добре жив і багато. Оце його сини. Їдьмо вже, годі дивитись. — Підводи знову потягнулися вулицею.
— Що ж вони тут роблять? — спитав Паркер.
— Так що й нічого не робитимуть, — одказав Терешко. — Сьогодні постанова єсть: забиратися їм геть із села, як вредний елемент по куркульській лінії. Так що сьогодні їм точка.
У сільгоспкомуні Паркерові й Кедлі влаштували урочисту зустріч. Голова комуни, коваль Мусій Корінь виголосив урочисту промову, в якій торкнувся міжнароднього становища так елегантно й культурно, що Терешко не витримав і став енерґійно чухати батогом ліву, не перев'язану щоку. Після промови всі сіли до столу, бо був сніданок, а Марк Кедлі й Мусій Корінь навіть трохи поборюкалися без результату — зломили одну тільку лаву — й обоє покотилися під стіл.
З величезних, чорних уже глеків, насипано, як білими хмарами добрий кисляк і кожен випарену взяв липову ложку. Старанно досипав додачі Мусій Маркові Кедлі, аж поки той не зідхнув на всі груди й не замотав руками. Паркера вже не було, він одчиняв скрині з частинами.
Попід руку взявши Марка Кедлі, Мусій Корінь повів його до Паркера. Десь коло клуні знову виринув Терешко, несучи в руках рушницю; побачивши це, Марк покинув руку Мусієву й схопився за жовтий приклад. Він надушив на спуска й вийняв затвор, потім він став тикати себе затвором у праву щоку, демонструючи Терешкові, що він усе розуміє. Далі він підніс затвор до Терешкового носа й показав йому дірочку в бойовій личинці, нарешті, він узяв його вільною рукою за ремінь і ґальопом потяг до Паркера. З свого чемадана Паркер добув шруборіза й нарізав болта до личинки.
До пізнього вечора Паркер з Кедлі працювали коло комбайнів.— Швидко йде життя, — сказав Паркер, коли вони вертались до Мусія. За два роки ти не впізнаєшь ні села ні метод його роботи, ні людей. Я вже зараз не впізнаю їх. Візьми хоч би коваля Мусія. Від Каліфорнії до Кароляйни я не зустрічав фармера, що міг би вистояти проти нього в політичній свідомості. За якінебудь два роки робочі бриґади так вплинули на село що годі його впізнати, та й технічна умілість універсальна, а не вузько-фахова, шириться із швидкістю дивовижною.
— Навіть цей Терешко, якому я сьогодні нарізав болта для рушниці, завтра прийде розпитуватись скільки коштує шруборіз і де його можна купити. А покищо він моїм шруборізом понарізає болти для всіх берданок, що є в членів комуни. До речі, де його берданка? Ти там грався з нею в перерві?
— Я… я, здається — поклав її десь там у траві — сказав Марк Кедлі… — Завтра заберемо.
— Ні, ми заберемо її сьогодні. Під час війни — а зараз на селі клясова війна — рушниць не кидають у траві поблизу клуні з комбайнами. Наліво кругом марш.
Місяць виплив з-поза горбів, і на ньому, як масло на розпеченій сковороді, розтавали хмари. Важко переступаючи намуляними ногами, Марк нишпорив у траві, проклинаючи примітивні системи рушниць і чекаючи, поки вирине місяць. М'яко розтопивши хмари, він увесь викотився на гребінь горбів. Щось блиснуло і ворухнулося коло задньої стіни клуні — дві темні однакові постаті на білій стіні. „Хто…“ почав був Кедлі і не докінчив. Величезними стрибками Паркер мчав до клуні. Розлігся вистріл і він упав на траву. Постаті зникли в бур'янах. Не втямивши добре, що сталося, Марк Кедлі стояв коло заюшеного кров'ю Паркера. У трьох кроках від нього лежала берданка, на яку він удень нарізав болта.
Як уві сні Марк Кедлі підібрав берданку, узяв Паркера на руки й поніс у хату до Мусія. Його оточили напіводягнені хлопці — Паркер уже не дихав, шротовим стовпом йому розшматало горло.
Мовчки стояли дядьки в Мусієвій хаті, коли Марк складав товаришеве тіло на лаву. Він узяв у руки берданку.
„Brothers, — сказав він, — we shall avenge his death. We shall break them, as I break this here bloody rod!“
Він кинув берданку об коліно і зломив її надвоє.
— Правильно сказав омарканець, — потвердив Терешко. — Не дамо насміятися з чоловіка…
І як вовки вони кинулися в ніч.
——————
- ↑ Айвіві (Industrial Workers of the World) один з найреволюційніших профсоюзів в Америці.
- ↑ „Ізба“ — російський котедж.
- ↑ „Кум“ — український кузен.
- ↑ „Ціпок“ — мужицький стек.
- ↑ „Хата“ — селянська вілла на Україні.
- ↑ „Коваль“ — селянський інженер-металюрґ.
- ↑ „Борщ“ — українське консоме з капустою.
- ↑ „Ґудзик“ — оздоба селянського костюму.
- ↑ „Штани“ — селянське галіфе.
- ↑ „Рядно“ — універсальний плед, що служить за простиню, скатертину, килим і демісезонне пальто.
- ↑ „Рушник“ — подовгий шмат матерії, вишиваний старовинним орнаментом. Править за ґобелен.
- ↑ „Баба“ — українська селянська леді.